— Ти не моя бабуня! моя бабуня в дворі, а ти проста баба з села, я тебе не хочу!
Але Стефаниха таки не вступилася. Розняла руки і хотіла хлопця піймати. Юзьо вихопився, піймав у руку райтпайш, що держав під пахою, і вдарив ним Стефаниху по голові.
Стару аж заморозило, в очах їй потемніло, виступили сльози. Вона стояла, як скаменіла з червоним яблуком в руці.
— То того я діждалася, що мене внуки бють?
— То чого від мене хочеш, ти хлопянко!
Але сим разом Юзьо попався. Саме тоді над'їхав з поля батько на коні і бачив, що робилося. Потиснув коня і станув коло Юзя. Юзьо оглянувся і став що сили втікати, але вже було за пізно. Михась скочив з коня, пустив його з рук, побіг за хлопцем — і Юзьо попався в руки Михася. Михась роз'ївся, мов лютий звір на таке зухвальство хлопця. Лице і очі набігли кровю, аж страшно було дивитися. Підніс в гору онімілого зі страху хлопця і здавалося, що ним кине на вимощене камінням подвіря і убє.
Стефаниха аж крикнула зі страху:
— Михасеньку! вгамуйся, не убивай! — і стала з розпростертими руками бігти до сина.
Але Михась і сам вгамувався. Видер хлопцеві райтпайш з руки, перевернув на коліно і став немилосердно бити. Кожний удар гнучкого райтпайша твердою Михасевою рукою відався в випещене ніколи не бите тільце, полишаючи за собою кріваво-сині пасму-ги. Хлопець верещав і вився з болю, як риба викине-на вудкою на беріг.
— Ти щенюку проклятий! ти будеш бабуню бити? ти шибенику! роздавлю тебе як муху! — сичав Михась захриплим з лютості голосом і бив.
Стефаниха хотіла видерти хлопця, але не могла. Михась, стоячи на одній нозі з підогненим в гору коліном, на котрім лежав Юзьо, обертався заєдно спиною до матері і бив.
На крик надбігла баронова і доперва тоді удалося видерти Юзя з рук розлюченого батька.
— Міхалє, опамятайся! був би дитину забив,— говорила сердито баронова, держучи Юзя, що кричав і підскакував в судорогах від страшного болю.
— Ліпше, що його забю, як би мав вирости на розбійника. Ласкава пані певно не виділи... таж отой псубрат мою рідну маму по голові вдарив...
— Може нехотячи,— каже баронова, оглядаючись благаючим оком на Степаниху, щоби її слова потвердила.
Михась ще гірше розлютився.
— То було навмисне! — крикнув, аж баронова за-дріжала,— он до чого довело виховання в панськім гнізді...
Боявся, щоби ще чого більше не наговорив. Поско-чив до коня, що пасся на газоні, вскочив на сідло і пігнав, як вихор у поле.
Збіглися льокаї і понесли обімлілого і збитого Юзя до покоїв. Усе тіло хлопця було вкрите синьо-червоними пасмугами. Баронова кинулась рятувати. Юзя роздягли і стали класти зимну воду. Він йно хлипав і трясся, мов в пропасниці. Баронова післала зараз бричку до Самбора за лікарем, наказуючи, аби привіз із собою якої масти на побиття, а сама не відступала хлопчини. Заки доктор приїхав, Юзьо попав в сильну горячку.
Доктор оглянув тіло, пощупав живчика, та йно головою покрутив.
— Хто його так змасакрував? — питає.
— Рідний батько,— відповіла баронова.— Представте собі таку звірскість...
Доктор записав якийсь лік і зараз післали кінного післанця до аптеки. Доктор остався на ніч. В ночі горячка змоглася. Юзьо втратив память і став маячити — зривався, кричав, плакав, хотів кудись утікати. Баронова не відступала його цілу ніч. Доктор, що спав в примежнім покою, кілька разів приходив, щупав живчика і оглядав хорого.
— Панє консилярю, рятуйте його! Нічого для вас не пожалію, бо то моя єдина потіха на старі літа,— говорила баронова крізь сльози.
— Нічого ласкава пані, не можу сказати, аж рано; нехай ліки своє зроблять.
Над раном хлопець заспокоївся, горячка стала меншати і він заснув. Доктор оглянув його знов і сказав:
— Нічого йому не буде, вигоїться.
— А була небезпечність?
— Була остільки, що міг дістати велику хоробу, св. Валєнтія*..". Але тепер нема страху. Я позавтра приїду; прошу прислати по мене, бо тепер нема потреби лишитися.
— Та лишіться ще, поки не будиться.
Пішли на снідання. Баронова розповіла йому все: хто такий Юзьо і за що його батько так скарав. Баронова старалася вину хлопця скільки мога вменшити. Доктор нічого не говорив, але в душі признавав рацію Михасеві.
падал ьниця-епілєпсія.
Михась, як виїхав з двора по такій болючій операції, не міг собі ради дати, не міг заспокоїтися. Свою маму він шанував і любив, помагав їй як міг в господарстві. Це вже була його вдача — так його виховали змалку, що днини пригадували йому четверту заповідь. Батько й мама то особи, котрим дитина винна необмежений послух, любов і шану.
Закуттянська шляхта з тих часів вся така була і не чувати було такого, щоби дитина посміла зневажати своїх родичів. Такого чоловіка всі би відцурались, ніхто би собі з ним не заходив. Такого чоловіка неминучо спіткає кара Божа, котра би могла дістатись і тим, що з ним жили. Тим то дасться ви-толкувати те патріярхальне життя, яке водилося, між шляхтою. Бували тут родини, де під одною стріхою, на однім грунті жили три покоління, а всі слухали старого діда, котрий цілу зиму не злазив з печі, покашлював, молився, воркотів, мов віз по сухій дорозі і всему лад давав. Такий старець був нераз дуже прикрий, не-раз вдарив в карк свого шістдесять-літнього сина, але ніхто не смів йому супротивитись, прикре слово йому сказати. Старий пішов би зараз жалуватися поміж сусідів, а тоді сором на все життя. Батьки потішали плачучих внуків: Проси бога, аби ти такого віку дожив, як дідусь. Старому треба все вибачити. Щасливі то були часи! Але тоді вони були можливі. Біда ще не заглядала людям в хату, як тепер. Хліба було досить, а потреби не великі. Не було чого сваритися, битись о моє і твоє. Кожний, маючи хліб, був вдоволений тим, що Бог дав.
В таких основах і поглядах був вихований Михась і тим то оправдується його лють, яка його опановувала, коли побачив, що розпещений синок посмів його стареньку матір ударити райтпайшем по голові.
Того, що нині зробив, не жалував. На таку кару хлопця зложилося богато, дуже богато з давніщих часів. Тепер тим послідним зухвальством переповнилася мірка і виллялася. Михась знав, що так мусів зробити, аби не стягнув на себе гніву Божого. Але з другого боку батьківське серце крівавилось, коли погадав, що так тяжко покарав сина, що міг його був на смерть убити, коли б мама не була його вгамувала. Він любив дуже свойого сина і рад би для нього неба прихилити, а однак мусів його покарати. Йому приходило таке на гадку: чи дитина була тому винувата? Ні! Чому Стефан, хоч молодший, а не такий? — хоч жвавий і збиточний, але послухає і пошанує родичів і бабусю. Дитина, як у людей, бо добре ведена. І Юзьо не був би такий, як би його інакше ховали. А то взяли в чуже гніздо, випестили і розвезли. А що з нього буде? Далі і батька візьме за чуприну!.. Але недочекання його! — сказав собі Михась,— убю як пса, а менше гріху буде, як би такий виродок мав вирости на ганьбу шляхетського імення... І Михась затяв коня і пігнав далі в поле, аж кінь запінився. Здорове пільне повітря заспокоїло розбурхані Михасеві нерви.