Бувальський забувся і покрутив недовірчиво головою.
— Ти не віриш? Читай, пане Бувальський, історію малярства, там знайдеш багато таких примірів. Малярі європейської слави мазали углями стіни і тут зраджували свого генія. З початку воно йде нескладно, ну, але талант, і то великий, уже тепер слідно...
Бувальський відходив з нічим, а Юзьо, наслухавшися таких похвал про себе, робив так, щоби бароновій йти під-лад і заробити на цукорки, та на пестощі. Тих цукорків з'їдав Юзьо тьму-тьменну, його сестра Ганя не була в таких ласках у баронової. Не дивниця, бо вона була призначена на шляхтянку, а Юзьо на ученого чоловіка. З Юзьом поводилася баронова по дитинячому і позваляла йому всім по голові лазити. Ніяка жалоба на Юзя не знайшла у неї послуху і кінчилася похвалою для нього.
— Чого від нього хочете? — говорила баронова жалібникові — чи голову тобі розбив? Таж то дитина ще! От мав би ти розум...
Позволила Юзеві звати себе бабцею, Юзьо випросив у баронової всього, що лиш захотів. Його протекції і посередництва вживали люди нераз в таких справах, з якими не посміли би перед бароновою рота отворити. Тому то всі підлещувалися Юзеві і робили для нього все, чого забажав...
Баронова говорила Бувальському:
— Ти, мій коханий, дуже ревний в сковнюванні своїх обовязків, але дитину дуже мучиш наукою... Юзю! ходи но сюди дитинко! — Взяла його рукою під бороду і підвела лице в гору.— От диви, яке воно бліде, аж по під очі підкови станули... Йому би треба більше свіжого повітря, більше руху.
А Юзьо, почувши таке, рухався по свіжім повітрі від рана до ночі, хоч ті підкови по під очі походили радше від цукорків, котрими годував в собі глисти та псував шлунок.
Конюший Мацєй, дістав приказ вчити панича їздити на коні. Справили сідло й купили куца. Юзьо був до того охочий страх, про науку не хотів навіть слухати і треба було його до книжки заманювати всілякими обіцянками. Учитель не міг того побороти, махнув лиш рукою на всю Юзеву науку. З часом стало йому з тим добре. Не мучився, вживав свободи теж, а як деколи навчив Юзя який стишок на память, то дістав за се окремо гарні дарунки від баронової. Баронова купувала Юзеві богато ріжних іграшок, чого лиш душа забагла. Але у Юзя нічого довго не держалося. Усім з разу втішився, побавився, відтак забагалось йому побачити, як воно в середині, брав ножика і калічив немилосердно скрипку, граючі коробочки, деревляних жовнірів, возики... Баронова міркувала з того, що дитина дуже цікава, коли заглядає до середини, і ворожила, що то буде великий чоловік.
Михась і не оглянувся, як його син став розвезеним, як циганський батіг, злючим, докучливим пакос-ним хлопцем. Радився з Бувальським. Але Буваль-ський примірив себе до обставин і був дуже обережний висказуючи свою думку, що аби собі не зразити баронової, та потішав Михася як знав, кладучи все на рахунок живої вдачі і молодого віку Юзя. Однак Михась міркував інакше і заходив з жалобою до баронової, хоч при своїх заняттях, не знав про всі вчинки Юзя.
Баронова й говорити собі того не давала.
— Хібаж я дитина, мій панє Міхалє, і не знаю що роблю? Що ж мені говориш?
— Пані бароново, той хлопчисько виросте на великого ледаря.
— Що говориш! Дитина вишумить і зробиться сам з себе статочним. Коли б він заєдно сидів над книжкою, то би згинув марно... Та його живість зовсім природна.
— Але ж я не вимагаю, аби він був поважний. От мій молодший Стефан, непосидючий, але знає свої границі. Побавиться, але й послухає, а Юзьо то далі не даст нікому дорогою перейти...
— Та щож він такого зробив? Гадаєш може про те, що ножичками жидові атласовий жупан покраяв? От велика річ! Я жидові за жупан заплатила й спокій.
Михась за той жупан почув перший раз і тим лиш упевнився ще більше, що з Юзя вийде велике ледащо. Але що було з бароновою робити? Стара вже жінка і на дитячій розум сходить... шкода моєї дитини, що змарнується — мовляв було Михась до жінки.
Михасеві приходило на гадку, чи би не ужити своєї вітцівської влади і сина відібрати, а жінка відраджувала йому те і відпрошувала, як могла:
— Баронова наша добродійка, не годиться на старі літа їй докучати. Коли б так ми Юзя відібрали, вона би розболілася, бо до нього страх привикла... Може то Бог якось перемінить...
Чи як кажеш?
Але нічого не перемінилося. Юзьо пізнав своїм хлопячим розумом, яку має охорону в бароновій і робив своє. їздив на коні, запрягав його до маленького повозика, мав цілий збірничок батогів і райт-пайшів, ходив з вудкою на рибу до Дністра, розуміється під наглядом старого Войцєха, або й самого пана Бувальського, вибирав воробці з гнізд, скручуючи їм голівки, розкидав цукорки і гроші між сільську дітвору і дуже радів, як діти билися над грішми, метав пилкою, псував забавки, кидав за жидами камінням, тровив хлопів собаками, а всім тим дуже весело бавився... До Михася не заходив ніколи, або дуже рідко. З молодшим братом Стефаном, як той деколи прибіг за татом до двора, не дуже радо бавився. А коли часом прийшла йому до того охота, то скінчилася на тім, що малого Степанка вибатожив. В таких нападках ховався перед батьком цілими днями поза баронову, прочуваючи інстинктом, що може бути зле...
Михась був у розпуці.
— Пропала дитина тай годі!
Одного разу прийшла до двора стара Стефаниха, Михасева мама. Мала Ганя бавилася в городі, а Юзьо уганявся по дворі. Стефаниха прийшла в город і стала дитину пестити.
— А твій братчик Юзьо де?
— Не знаю, бабусенько, десь певно на дворі, а може пішов на рибу.
Стефанисі хотілося ще і внука попестити, поцілувати. Лишила Ганю, давши їй червоне яблуко. Друге таке принесла для Юзя.
— Юзю, Юзечку! а ходи но до бабуні, ходи но, дитино, бабуня щось тобі принесла...
Юзьо лиш оглянувся, але не рушився, занятий дуже важною роботою — піймав саме тоді якогось хруща і виривав йому ноги.
— Юзуньцю, ти не пізнаєш мене? — каже Стефаниха, підходячи до нього з яблуком в руці — яж твоя бабуня!
Юзьо був злий, що стара перебиває йому таку важну роботу.
— Не потребую твого яблука! я маю кращі. Стара збентежилася.
— Алеж дитино! не хочеш, то ні, дай же бабуні хоч поцілуватися...