— О, пані баронова такі добрі для мене... нехай Бог милосердний заплатить і нагородить всяким добром!
В тій хвилі нагадав собі, що в літі обіцяв шляхті взяти для них угор на старизнині.
— Я ще, прошу ясної пані, маю одно діло господарське. На це літо пускаємо старизнину за Дністром в угор. Шкода, щоби так змарнувалося, хоч того косити не можна. Я би гадав... не знаю, що ясна пані на те скажуть, щоби той угор дати шляхті на випас, а вони за то в осені його спокладають...
— А чи схочуть? Там є двіста моргів...
— Схочуть! чому би ні? Я вже з ними про се говорив.
— Добре, умовся з ними.
Над вечером зайшов Михась в Закуття до матері.
— Мій синочку, а годиться то давати матері так ждати.
— Вибачте, мамо, але то служба, трудно! Не буду три дні в дворі, то треба було всему лад зробити,— сказав Михась цілуючи маму в руку.
— Та добре, добре. Я лише гадала, що ти так спанів дуже, що вже не прийдеш до мене на Святий вечір...
— Так не можна, мамуню, говорити! Мене би Бог скарав... А тета вже є?
— Є, є, не бійся Михасю,— обзивається тета на печи — от трохи змерзла ідучи, та вилізла на піч погрітися...
Федьо порався ще на обійстю. За хвилю приніс у хату вівсяний сніп і вязанку сіна.
— Помагайбіг з Святим вечером, з Різдвом Божим! дай Боже щасливо, пані матко, тай ти коханий брацє, завтрішного Різдва діждати тай щасливо рік той прожити.
— Дай Боже посполу! — відповіли всі.
Федьо поклав сніп у куті, де лави сходяться, а сіно розстелив на столі. Відтак притаскав з сіний велику вязанку соломи і став розстелювати по долівці.
— Кудкудак, кудкудак, кудкудак! ме-ме-ме! гі-гі-гі! аби кури, телята та лошата велися! Куд-кудак! кудкудак! ме-ме-ме! гі-гі-гі! — лепетав Федьо стеля-чи солому.
Стефаниха тимчасом розкинула по столі кілька головок чоснику і прикрила все чистою скатертю. Відтак виняла із печі страви і стала подавати одну по другій. Михась вийняв зза пазухи "оплаток" і стали всі ломити віншуючи собі всего гаразду. Стефаниха подала горілку-запіканку. Посідали до вечері. По шляхетському звичаю їли всі з одної великої миски деревляними ложками. По борщі всипала Стефаниха бараболяних вареників з припіканою кришеною цибулею. Вареники аж пливали в коноплянім олію. Розуміється, що їх вибирали з миски пальцями. Михасеві це трохи було тепер ніяково, бо вже привик їсти вилками. Але не показав того по собі. Він був такий радий, веселий, наче б ще тоді, коли був малим хлопцем.
— От, славити Бога, ми всі до пари! — заговорив Михась.— Я з тетою, а Федьо з мамою, акурат дві парі, о!
— Огляньмося — каже Федьо... чи за кожним є своя тінь...
— Ой моєї певно вже не буде! — заговорила стара тета, хитаючи головою,— не довгий мені вік!
— А о! є, тіточко, бігме є! — каже Михась,— не бійтеся! а яка виразна, навіть теє "кукуріку", що від хустки звязаної знати...
— Ага, Михасю! я забула тобі сказати... баронова прислала якийсь кошик з пляшками.
— А де ж він?
— Я поклала під запічок. Не знати, що там може бути?
Михась метнувся до коша, отворив його і став виймати бутельки, та ставляти рядком на запічку.
— Добра баронова і тут не забуває за мене... Михась був у клопоті, чим пляшки повідтикає, доки
не нащупав на дні кошика коркотяга тай чотири склян-чини до вина.
— Почекайте, покушаете того панського добра...
— Ану, ану! — говорив Федь, приглядаючись бутелькам,— вже то баронова щобудь не прислала...
Михась закрутив коркотяга до фляшки. Корок пукнув голосно.
— Свят Господи! — каже Стефаниха — а то що за пукавка.
— То нічого мамо, зараз покушаємо. Поставив чарку і поналивав.
— Мамуню! за ваше здоровля!
— Чи то така горілка? — питає тета.
— Ні, не горілка; це вино або мед, сам ще не знаю.
Це було вино. Жінки пили по трошки, прицмокуючи губами і обтирали їх рукою.
— Бігме файне, у-гм! — каже тета.
Михась наливав. Федьо тягнув одну чарку та другою.
— Стій бо, панє брацє! вино пється поволи! — вговорював Михась.
Випите вино завертало жінкам голови. Тета згадала свойого покійного мужа, що вмер ще перед двадцятьма роками і стала плакати. Стефаниха згадала свойого покійного Стефана, що його за шля-хотське пасовиско застрілили, але якось не зважилася плакати, щоби не вразити Михася, що тепер у дворі служить.
— Тож то був мій небіжечко до-о-о-брий! — заводила тета,— йно раз всего навсего вдарив мене, як наша льоха влізла в фасолю... але я тому не була вин-на-а-а...
— Та цитьте бо, тітко! Хто вмер то в ямі, а хто жиє то з нами. Ану, ще чарку за ваше здоровля!
На вид чарки тета перестала плакати, утираючи полою свого кафтана посоловілі очі.
— От, ліпше заколядуймо! на Свят-вечір не годиться плакати...
Залунала коляда. Жінки тягли своїми тонкими голосами як розколені сопілки. Федьо співав, як баран, а Михась брався басувати так, як старий Яричовський, тільки йому це не йшло. Зачинав то високо, то низько, і не міг ні раз втрапити. Вже то його родина не була співучою, бо і покійний Стефан не мав голосу.
Колядували довго. Тета сказала, що мусить піти до своєї Касі. Федьо мав підвести її, щоби старуха поночі де не впала. Михась остався з мамою.
— Ну, мамуню, ще по чарочці!
— Ей, сину, хіба вже досить. Незадовго треба йти до церкви, то не тяжко заснути. А я би собі того не вибачила, як би в церкві не була в таке свято...
— А хто би там лягав спати? от пересидимо до рана... Я й так маю, мамуню, з вами дуже богато говорити...
— Ну, то говори, моя дитино! тепер ми самі.
— Що би ви, мамуню, на те сказали, як би я хотів женитися?
— Нічого, овшім, женися сину, маєш до того право. Годі так бурлакувати. І то, що маєш, змарнується, як не буде кому доглянути...
— То ви не противні?
— Я би тобі, дитино, рада неба прихилити... А де ж би ти гадав женитися?
— Тож то й сук,— каже Михась.— Панну вже вибрав... як золото дівчина!
— Хто такий? котраж то?
— Вгадайте мамо!
— Чи з Закуття?
— Ні, але недалеко Закуття.
— Але шляхтянка?
— Ну, ще й яка! Добра шляхтянка.
— На Бандарівщині я жадної такої не знаю, тож і не вгадаю.
Михась довго вагався сказати.
— Знаєте, мамо, тую Міхалінку Бурачиньску, сироту, що у баронової на вихованні...
Стефаниха видивилася на сина.
— Бійся Бога, Михасю! А чи вона ж пішла би за тебе?