Джером Девід Селінджер
У ЧОВНІ
Переклад: Дмитро Кузьменко
Був початок п'ятої того осіннього дня, коли надворі панує бабине літо. Уже двадцятий раз після обіду Сандра, кухарка, глянула з вікна у бік озера і відвернулась, стиснувши губи. Відійшовши від вікна цього разу, вона неуважно розв'язала і знов зав'язала на собі фартух. Намагалася затягнути його якнайтугіше, наскільки дозволяла її чимала талія. Потім повернулась до кухонного столу і сіла навпроти місіс Снелл. Та вже закінчила з прибиранням і прасуванням та, як зазвичай, пила чай, перш ніж рушити до автобусної зупинки. Місіс Снелл була у капелюшку. Цю цікаву споруду з чорного фетру вона носила не лише протягом усього минулого літа, а вже три літа поспіль — у будь-яку спеку, за будь-яких обставин, схиляючись над незліченними прасувальними дошками та орудуючи незліченними пилососами. Значок "Гетті Карнеґі"[1] ще тримався на підкладці, вже поблідлий, але, сміливо можна сказати, нездоланний.
— Я не збираюсь переживати через це, — мабуть, уже п'ятий чи шостий раз оголосила Сандра, звертаючись як до місіс Снелл, так і до самої себе. — Я вирішила, що не переживатиму. А що?
— І правильно, — сказала місіс Снелл. — Я б теж не стала. Ніколи не стала б. Передай-но мені мою сумку, люба.
Шкіряна сумка, жахливо обтерта, але з не менш серйозним значком усередині, ніж на підкладці шляпки, лежала на буфеті. Сандрі вдалось дотягтись до неї не підводячись. Вона передала сумку через стіл місіс Снелл, яка відкрила її і дістала пачку ментолових сигарет та коробочку сірників зі значком "Сторк-клаб".
Місіс Снелл запалила, потім піднесла свою чашечку з чаєм до губ, але відразу поставила її назад на підставку.
— Якщо цей чай не поспішить і не прочахне, я пропущу свій автобус.
Вона поглянула на Сандру, що тоскно дивилась кудись у напрямку мідних каструль навпроти стіни.
— Перестань переживати через це, — звеліла місіс Снелл. — Щось хороше буде від твого переживання? Скаже він їй чи не скаже. Ось і все. То чого ж переживати?
— Я й не переживаю через це, — відказала Сандра. — Останнє, що я робитиму — це переживатиму через це. Тільки ж мене до божевілля доводить те, як ця дитина никає по всьому будинку. І його ж не чути зовсім. Он тільки вчора я лущила боби, якраз біля цього столу, і мало не наступила на його руку. Він сидів під столом.
— Так. Та я б не переживала через це.
— Мусиш зважувати кожне слово, що кажеш поруч з ним, — сказала Сандра. — Це до божевілля доводить.
— Досі не можна пити це, — сказала місіс Снелл. — …Це жахливо. Мусиш зважувати кожне слово, що кажеш і все інше.
— Це до божевілля доводить! Ось що я маю на увазі. Я вже напівбожевільна. — Сандра витерла уявні крихти з коліна і пирхнула. — І це чотирирічна дитина!
— А виглядає ж хорошою дитиною, — сказала місіс Снелл. — Його великі коричневі очі і все таке.
Сандра знову пирхнула:
— У нього ніс такий же, як у батька. — Вона підняла свою чашку і відпила з неї без труднощів. — Я не розумію, чого вони збираються залишатись тут увесь жовтень, — сказала вона невдоволено і поставила чашку. — Я кажу, що ніхто ж з них уже не ходить до води. Вона не ходить, він не ходить, і дитина не ходить. Ніхто тепер не ходить. Навіть не витягують більше того безглуздого човна. Думаю, що вони викинули на нього чималі гроші.
— Не розумію, як ти п'єш свій чай, я свій пити не можу.
Сандра вороже втупилась у протилежну стіну.
— Як би я була рада повернутись до міста. Без жартів. Ненавиджу це божевільне місце. — Вона неприязно глянула на місіс Снелл. — У тебе ніяких проблем, ти живеш тут увесь рік. У вас тут знайомства і все таке. Ти не переймаєшся.
— Я таки вип'ю цей чай, навіть якщо це мене вб'є, — сказала місіс Снелл і подивилась на годинник, що був над електричним каміном.
— А що б ти робила на моєму місці? — раптом запитала Сандра. — Що б ти робила? Кажи правду.
У таких питаннях місіс Снелл почувалась як риба у воді. Вона відставила чашку з чаєм.
— Так. По-перше, — сказала вона, — я б не переживала через це. Що я зробила б, то це пошукала б іншу…
— Я не переживаю через це, — перебила Сандра.
— Я це знаю, та що я зробила б, то це знайшла б собі…
Відчинились подвійні двері з вітальні, і Бу-Бу[2] Танненбаум, господиня будинку, увійшла до кухні. Це була маленька, з худенькими стегнами, жіночка років двадцяти п'яти. У неї було безбарвне і ламке волосся, закладене назад за великі вуха, зовсім не за модою. На ній були джинси до колін, чорний пуловер з високим коміром, шкарпетки та тапці. Незважаючи на прізвисько, незважаючи на її негарність, вона була — з погляду на незабутнє, непомірно вразливе, маленьке личко — чудовою жінкою. Вона рушила прямо до холодильника, відкрила його. Коли вона дивилася всередину, розставивши ноги на поклавши руки на коліна, то немелодійно насвистувала крізь зуби і ледь помітно погойдувалась під цей свист. Сандра та місіс Снелл мовчали. Місіс Снелл неспішно вийняла сигарету з уст.
— Сандро…
— Так, пані? — Сандра стривожено поглянула поверх шляпки місіс Снелл.
— Що, більше не залишилось пікулів? Я хотіла віднести йому.
— Він усе з'їв, — швидко відповіла Сандра. — З'їв перед тим, як лягати спати вчора увечері. Там тільки дві штуки залишалось.
— Ага. Добре, я тоді куплю ще, коли йтиму на станцію. Думала, може, вдасться виманити його з човна. — Бу-Бу зачинила двері холодильника підійшла до вікна у бік озера. — Ще щось потрібно? — запитала вона від вікна.
— Тільки хліб.
— Я залишила вам чек на столі у холі, місіс Снелл. Дякую.
— Добре, — сказала місіс Снелл. — я чула, Лайонел збирався втекти знову. — Вона хихикнула.
— Щось схоже на те, — сказала Бу-Бу і засунула долоні у задні кишені джинсів.
— Зрештою, далеко він не бігає, — сказала місіс Снелл і знову хихикнула.
Бу-Бу повільно повернулась, тепер вона вже не стояла спиною до жінок за столом.
— Ні, — сказала вона. — І заклала пасмо волосся назад за вухо. Продовжила детальніше: — Він утікає регулярно, відколи йому виповнилось два роки. Та ніколи надто далеко. Здається, найдалі, куди він діставався — у місті, у всякому разі — до Меллу[3] у Центральному парку. Лише кілька кварталів від дому. Найближче — до входу у наш будинок. Там і тинявся, щоб попрощатися з батьком.