І професор пішов.
Не можна сказати, що він таки встиг багато чого навчити Поульсена, поки той поїхав. Залюбки навчив би, але ж на нього з усіх боків напосідалися ті, хто потребував його Уваги й допомоги. Щодня він мав якісь невідкладні справи. [145]
Вони влаштували прощальний вечір. Він коштував доро го, але Доріт вважала, що треба робити те, чого від теб" сподіваються. їм бажали щастя, вони підбадьорилися й повеселішали. Виголосили багато приємних промов. Ніхто н( вважав алькюбінську лікарню великим щастям, але Поульсе-нові однолітки заздрили йому. Навчання в університеті бул< схоже на довгу бурхливу морську подорож з численимі змінами місця, вічними чергуваннями, курсами, лекціями спробами виступити в наукових гуртках і фахових журна лах. Чудово було добратися до тихої гаванії Доріт і Ельмс вирушили в Алькюбін радісні, сповнені надій. Вона пере; цим кілька разів їздила до містечка, знайшла за помірну ціщ будинок, який їх влаштовував, і, здавалося, нове оточенні їй подобалось. Для нього найважливішим було місце праці
3
Начальник поліції Гольм був дуже ввічливий, але дотри мувався офіційної дистанції. Він при кожній нагоді наго лошував на своїй безсторонності й не хотів ні в що втручатися. На допомогу їм він дав свого помічника Карлсена. Т( був меткий молодик, син тутешнього торговця мануфакту рою, який добре знав містечко. Його явно тішила співпраці з такими фахівцями, і він намагався справити на них гарн< враження.
— У цю пору наше містечко мертве,— пояснював він коли вони їхали до помешкання Елли Гансен.— Зате вліт ку в нас людно. До моря кілометрів п'ять, берег чудовий Гарна вода, повно літніх будиночків, та ще й збудувал" великий готель. Так, улітку в Алькюбіні цікаво.
Лікарня стояла на околиці, а ще за кілометр уздов" головної вулиці починався квартал новобудов — ряди притулених один до одного будиночків з окремими входами й подвір'ями.
— їх побудував муніципалітет,— пояснив Карлсен,— і винаймає переважно медсестрам та молодим лікарям Але тут мешкають не тільки медичні працівники. В кожному будиночку — дві квартири. Хто мешкає на першому поверсі, той має ще й маленький садочок. Квартири, звичайно, дорогі. Але ж усі, хто їх винаймає, отримують доплату Ось ми й приїхали. [146]
Помешкання Елли Гансен було на другому поверсі. Вони піднялися прибудованими зовні сходами на балкон, спільний для цілого поверху. Над ним нависав дах, захищаючи його від сонця й від дощу. З балкона був вхід до маленького передпокою, праворуч від нього містилася досить велика вітальня, а за нею спальня. Проти вхідних дверей були двері до кухні й до ванної кімнати. Карлсен показував їм усе, наче агент, що продає нерухоме майно.
— Коли ці будинки ще тільки побудували, тут мешкала моя сестра. Тепер вона переїхала до столиці.
Вітальня була гарна, хоч надто заставлена меблями. В невеличкій спальні найперше впадало в око широке ліжко. Там було неприбрано, на стільці висіла спідня білизна, двері вбудованої шафи стояли прочинені. Кухня виявилась довгою і вузькою. На столі лишилася кухонна дошка зі шматком надрізаного м'яса, листки салати й помідори.
— Отам вона лежала,— сказав Карлсен.— Ми нічого не чіпали, тільки забрали тіло. Начальник поліції не хотів, щоб ми щось робили, поки ви приїдете. Пресі ми теж нічого не казали. Всі, звичайно, знають, кого ми ув'язнили. Відомо, як то буває: одне одному на вухо, і пішло. Але офіційно ніхто нічого не довідався, ані найменшої дрібниці.
Тюге кивнув головою.
— Елла Гансен була тільки в купальному халаті поверх коротеньких штанців. її вдарили кухонним ножем спереду. Лезо пройшло просто під грудиною й розітнуло велику артерію біля хребта. Мабуть, вона відразу померла. На ножі не залишилося відбитків пальців. Ганчіркою, яку знайшли біля трупа, вбивця, видно, стер сліди з колодочки. На ній є сліди крові вбитої, але більше немає нічого, що нам знадобилося б.
Тюге заглянув у шухляди і в шафу. Там усе стояло на своєму місці. Поульсенові не важко було прибрати зі столу одне накриття. Вони повернулися до вітальні. Невеличкий столик, накритий білою скатертиною, з одного кінця,— тарілка, виделка з ножем, чарка, кошичок з нарізаним батоном, пляшка червоного вина, відкоркована, але не чіпана. І ніби навмисна порожнеча з другого кінця. Він, певне, попересував накриття. Нетреба великої уяви, щоб помітити: вечерю готували на дві особи. На цьому стільці, мабуть, сидів Поульсен. Його запросили, і двері були не замкнені... а все ж таки? Треба бути дуже близьким знайомим, щоб °так просто зайти й сісти. Тюге спробував уявити собі, що б зробив він сам. Якби, скажімо, його запросив до себе Брант. Він би трохи походив біля будинку, тоді ще раз [147] повернувся б. Тюге, дивуючись, похитав головою. Потім підійшов до програвана й надів окуляри. Платівка й досі лежала на диску, а обгортка з неї — на підлозі. Скрябін. Третя симфонія. "Божественна поема".
— Тобі відома ця річ, Нільсе?
Тюге не захоплювався музикою, але знав, що Брант її любить. І досі ще бігає на концерти!
— Відома. Я її чув колись.
Це вже добре. Брант оглянув платівку й наморщив лоба.
— Дивно, що така платівка є в новомодному помешканні. Скрябіна мало грають. Це один із росіян, що жив на зламі сторіч. Партійне керівництво якийсь час вважало його надто романтичним, але все-таки вирішило прийняти його. Бачиш, це російське виконання. Московський державний оркестр.
Він підійшов до етажерки в другому кінці кімнати, де було чимало книжок і з півсотні платівок. Брант зняв їх на підлогу і всі докладно переглянув.
— Чуєш, Тюге, виходить казна-що, тут сама поп-музика, добір класики не сягає далі за увертюру до "Летючої миші".
В Бранта затріщало в колінах, коли він підвівся. Тюге подивився на нього.
— Якого біса вона грала цю платівку?
Брант похитав головою. Тюге підійшов до вікна й визирнув надвір. Вулиця між будинками була порожня. В садку якась невисока жінка в облізлому хутрі зривала біля низької огорожі проліски. Поульсен казав, що платівка крутилася, коли він зайшов. Він зняв голку і вимкнув програвач, як платівка дограла до кінця. Запис розрахований не більше, як на двадцять хвилин...