Першу частину цієї своєрідної невеликої поеми, присвяченої пам'яті героїв Вітчизняної війни, написано неримованим віршем. Поет спочатку ніби лишається в сфері окремих, незавершених вражень: гортаючи стару записну книжку, він вдивляється в "записи короткі, що деякі, немов ієрогліфи", не зрозумілі тепер самому власникові записної книжки, натрапляє на список телефонів і адрес, і тут "короткі, урвані слова" нагадують авторові його друзів, полеглих на полі бою. Дівчина "ставна, весела, аж химерна трохи" — героїня Ґуля Корольова; поет — "з якою пристрастю він сперечався про діло кровне — про літературу" — Кость Герасименко; "спокійний, простий, лагідний, твердий Десняк Олекса, більшовик незламний...".
І ось від спогадів про незабутніх друзів думка поетова лине до тих, за кого вони полягли, — до радянського народу.
Підтриманий урочистим ритмом римованих ямбів, вступає мотив народної незборимої сили:
Як дальній шум потоків весняних,
Ще не ясний, але вже зрозумілий,
Зростає серед записів сумних
Висока пісня, повна віри й сили.
Лети, радянська славо, у світи,
Пливи в віки. Нема такої сили,
Щоб нашу правоту перемогти,
Щоб наш огонь згасить мільйоннокрилий!
Вірш закінчується звертанням до народу:
В війні за правду ти гримиш, як грім,
В труді шумиш, як по узгір'ях води...
Оце порівняння — "в труді шумиш, як по узгір'ях води" — розгорнуто в циклі віршів "Весняні води", об'єднаних думкою про те, що на нашій землі, де радянський народ недавно героїчно бився проти "ворога неситого", тепер буяє повінь весняних вод — людської праці.
Перед нами проходять образи рядових, героїчних радянських людей — тих, хто боровся з ворогом (лікар Соснін, воїн Олекса) і тих, хто працює, оновляючи рідну визволену землю (директор МТС, садовод-мічурінець). Поет уславляє трудовий переклик Уралу і Донбасу, працю шахтаря і моряка:
Немов на бій, у трудовій
Ти устаєш напрузі...
Нехай же буде голос мій,
Як чересло у плузі.
На службу основній ідеї, яка проходить через усі вірші збірки "Мости", — ідеї непереможної сили народу, керованого в боях і в труді Комуністичною партією, — поет ставить свою високу поетичну майстерність. Засоби образності, інструментовки й ритмомелодики М. Рильський підпорядковує змістові, підкреслюючи думку звуковими повторами ("братську Братиславу", "спочинку і спокою", "правди й прав" і т. ін.), лексикою, почерпнутою зі скарбів народної поезії, ("злотостеблі ниви", "у затишному придолинку" та ін.).
Загалом збірка "Мости" свідчить про значне розширення обріїв поета, про зміцнення його на позиціях партійності, про творче збагачення і зростання.
Особливої уваги заслуговує діяльність М. Т. Рильського як поета-перекладача, її значення належною мірою ще недостатньо оцінено. А проте це новий етап у розвитку української мови і взагалі в розвитку української культури.
У Рильського як поета-перекладача були попередники. Після того, як спала хвиля перекладів-переспівів, що ставили собі завдання "українізувати" іншомовного автора (згадаймо "Гараськові оди" Гулака-Артемовського, що недалеко відійшли від "Енеїди" Котляревського, пізніші перекладання "Іліади" С. Руданського, "Антігони" Петра Байди-Ніщинського та ін.), над перекладами чужоземних поетів (Шекспіра, Байрона, Гете, Шіллера та ін.) працював Куліш, взявши за мету "європеїзувати українську поезію", примусити її кинути "рідну письменницьку фальш" і вирушити в широкий океан світової культури. Та Кулішеві — при його буржуазно-націоналістичних тенденціях — бракувало поетичного таланту, щоб захопити своїми перекладами широкі читацькі кола. Величезну заслугу в галузі поетичних перекладів мав Іван Франко. Але він брався за переклади насамперед як просвітитель, прагнув найбільшої точності і не надавав першорядного значення художньому шліфуванню своїх перекладацьких праць. Це, звичайно, ніяк не зменшує їх значення для української культури, хоч і особливостями мови, і за цензурними умовами переклади Франка були мало доступні українським читачам, які жили в межах царської Росії. Царська цензура, як відомо, майже до 1905 року категорично забороняла перекладати художню літературу українською мовою. Та й серед самих українських діячів було поширене переконання, що переклади — взагалі зайва розкіш; ще майже наприкінці XIX століття М. Костомаров радив М. Старицькому "дати Міцкевичам та Байронам спокій", бо вони непотрібні літературі, котра існує, як тоді висловлювались, "для хатнього вжитку". Ось чому з перекладу "Гамлета", зробленого М. Старицьким, глузував навіть дехто з українців, вигадуючи на нього пародії. Особливо скептично ставились і російські реакціонери, і українські ліберали до перекладів на українську мову російських поетів: навіщо це робити? Начебто українці не можуть читати їх у російському оригіналі?
М.Т. Рильському належить заслуга і теоретичного, і практичного руйнування цих мало не вікових передсудів. Ще в 1938 році, працюючи над власними перекладами Пушкіна і редагуючи переклади інших авторів, він писав:
"Українські переклади Пушкіна — конче потрібні. Це, по-перше, спосіб наблизити пушкінську спадщину до широких мас нашого народу, які думають і говорять українською мовою, отже, значить, переклади є трамплін до дальшого ознайомлення з творчістю Пушкіна в оригіналі; а, по-друге, який це прекрасний спосіб вигострити свою мовну зброю, піднести українську мовну культуру на вищий щабель розвитку! Переклади Пушкіна на українську мову збагачують, отже, українську мову, українську поезію, літературу взагалі". [2]
Звернімо увагу на підкреслені слова. І. Франко колись писав, що переклади сприяють зближенню і взаєморозумінню народів, перекидають "золотий міст" між ними. Поряд із цим благородним завданням виховання почуття інтернаціональної солідарності Рильський висуває ще інше: переклади сприяють розвиткові української "мовної культури", отже, збагаченню літератури. У доповіді на IV міжнародному з'їзді славістів, розвиваючи ті самі думки, він від імені всіх радянських поетів-перекладачів категорично заявляє:
"Ми вважаємо, що переклад з будь-якої мови на будь яку мову принципово можливий — незалежно від того, на якому щаблі розвитку стоїть та чи інша мова. Звичайна річ, ідеться про творчий, а значить, не тільки вмілий, а й сміливий переклад, про той тип перекладача, який, маючи в тому чи іншому випадку обмежений словниковий запас даної мови, рішуче розсуває його рамки, не відступаючи і перед словотворенням на міцній підвалині законів і особливостей рідної мови, вміло використовуючи інколи заведення до рідної мови іноземних слів і виразів" [3].