Старий ухопився обома руками за голову і, хоч сидів, так іще більше скулився і згорбився.
— Не тужіть, бадіко! А що ж, післали ви їм образок? — зводжу я нарочно бесіду на що інше, щоби старого розважити.
— Післав! Як же не післати?
— І позлітку?
— І позлітку! Та вже коли просила невістка, треба було післати.
— То ви пишетеся Українець? — зацікавився я ще, прочитуючи вдруге підпис на листі.
— Українець!
— Се як? Ви з України?
— Я ні. Се ще прадіди наші прийшли з України. Мені дід оповідав. У Жучці маєте повно Українців. Називаються так...
Дивна доля! Прадіди утікли з України в Буковину, а правнуки утікли аж за море в Америку! І чому ж то тісно українцям на своїй землі?..
Старий троха підбадьорився.
— Видко, діло, їм там не зле. Тілько мені старому біда! Ходжу, кручуся по сім млині, так не раз полежав би собі і за днини,— годі, не можна! Ще й сам собі вари!
У млині, на підлозі було справді місце, виліплене грубо глиною; тут, видко, бадіка розкладав ватру на свою кулешу, бо вугля лежало ще й досі.
— Ще поки люди у млині, то якось розважать душу. Забалакаєшся та й забудеш свою нужду. А прийде спокійна година або ніч, хоч гинь! Не дам собі ради зі своїми думками. Все гадаю про сина та про невістку. Може, їм там і справді добре, а може, не хотять лише правди сказати, бо чому ж декотрі поверталися з Канади? І чому не пишуть так довго?.. Перевертаюся так, знаєте, на своїй соломі годину, другу,— ні не годен заснути; виходжу вночі з млина та й шукаю сторони, куди вони поїхали. Се вони на схід сонця поїхали?
— Ні! До Америки на захід сонця.
— Ну, от бачите, я й не знаю. І далеко се?
— Ой далеко! Треба з місяць їхати морем і землею.
— Так далеко, так далеко! — зітхав старий.— Я їх уже, певно, ніколи не побачу.
— Не журіться, бадіко! Бог ласкав, вони доробляться і ви ще з ними потішитеся.
—С^Ног би з вас говоривГ)Але я міркую, що мені віку вже небагато. Отак колись вечером ляжу, а рано вже не встану. А мої і на похоронах не будуть.
Старий держав у руках лист, який я йому звернув, дивився на нього і розжалоблювався знову. Кліпав повіками і гладив одною рукою своє розчіхране волосся над чолом.
— Бувало, невістка зварить борщику, сорочку випере, припильнує мене,— а тепер... Доробився я на старі літа, доробився! Коли б так мав за що, я зараз поїхав би до них... Ет, що я кажу? Куди мені вже до того! Подивіться на сю рибку коло кладки: вже два дні крутиться на тім місці, де її вбило — отак і зі мною: не рушуся з місця...
Помовчавши хвилину, старий розгорнув лист, мов би сам хотів що з нього вичитати, і говорив далі:
— Зночи лежу я собі на постелі та й дивлюся, як місяць зазирає почерез щілини у стіні. Слухаю: хтось мене кличе: "Тату! Тату!" Се ж мій Митро! Гай, думаю собі, чи не вернувся він? Встаю, відчиняю двері, дивлюся — нема нікого! Ніч така ясна і тиха, Прут шумить... Я перехрестився... Мара, та й годі! Причулося мені! Та чи не помер він там бідний?.. Чому не пише так довго?
Зарінком надійшов якийсь хлопець із малим мішком кукурудзи на плечах. Ступив на кладку.
— Просили мама змолоти.
— Добре, добре, синку, зараз!
Дід устав із порога до своєї роботи. І мені була вже пора вертати додому.
— Бувайте здорові, бадіко!
— Вже до міста? Ідіть здорові, пане! А дякую вам, що лист перечитали. Зайдіть іще коли побалакати...
Старий буде, певно, знову якийсь час нагадувати собі слова з листа, потішати себе і тужити...
Я зайшов на стежку в лозах. Лози, на весну зрубані, виросли такі буйні, що перепхатися годі. Вони обросли буйним диким хмелем і ожинами, на яких іще досі чорні-лися спілі ягоди. Навкруги було смутно і тихо, тілько щиглі перелітали мовчки з будяка на будяк та стручували з нього легенький сивий пух, що літав довго у повітрі.
І як у такій осінній тишині не тужити одинокому старому наймитові із млина!
Чернівці, 6 жовтня 1901