— А ви з ним не хотіли їхати?
— Ні! Пощо? До чого я там за морем здався, такий старий? Чи мені ще багато віку лишилося?
— Так ви самі тут лишилися?
— Сам. Є родина невістки, та яке мені діло до неї або їй до мене? Ще коли б ми богатирі... А так... Лишився я сам та й уже своїх не побачу. Пропало!
Старому затремтів голос; він безсильно поклав руку з цигаром на коліно і задивився тупо на косиці, що під напором води все то піднімалися трохи в гору, то спадали майже на воду.
— Десь бувало давніше вийшов котрий із села, осів на другім, можна було його відвідати; пішов на жнива і в Бессарабію — і я ходив — і там можна було його віднайти; а тепер шукай вітра в полі! їдь за море, стілький світ, стілький світ! Та се ж цілого маєтку треба, аби туди •заїхати. А я ледво на кулешу зароблю...
— То син не хотів вас узяти з собою?
— Та чому не хотів? Хотів! Що плачу було! Але я вперся! Ну самі скажіть: яка йому поміч із мене?.. Думав я спершу: нехай, поїду й я, жаль покидати діти; а потім і відхотілося мені. Коли б молодий, то придався би своїм дітям, а так тілько дармо хліб переводити! "Не поїду я з тобою,— сказав я йому,— у тебе грошей і так мало; коли на мій перевіз видаш, нічого не лишиться тобі; початок буде гіренький; працювати так, як треба на полі, я вже не годен — пощо ж ти маєш іще й про мене журитися? Я й тут не пропаду". Хіба не розумно казав я?
— Розумно...
— Отож-то й є! Чоловік своїй дитині не ворог... А до того, знаєте, якось мені так було, що трохи мені серце не пукло. Тут я рад би з дітьми поїхати, а тут подивлюся на свою хату, на село, на цминтар: там обі жінки, мій неньо, моя мама... Молоді сього не розуміють,— що їм за біда? — світ широкий! А мені годі розлучитися з тим усім. Стілько літ прожив тут! Та й на яке розлучатися і пощо? На сих кілька років, що ще мені може лишилися?.. Поїхали вони: син, і невістка, і дитина. Банував я за ними з тиждень, як по покійниках, а там потім і відлягло помалу від серця. Поїхали ж і людські діти, гадаю собі, не тілько мої... А далі прийшла робота в полі, минався день за днем...
Якось до голови не приходило... Прислав син лист, пише, що дитина вмерла... Смутку ж мій! Дитина була, як горіх,— що я мав за потіху з неї! Забрали її на смерть за море...
Старий замовк. Але за хвилину щось у млині чи загуркотіло не так, як треба, чи що сталося,— він обернувся до скрині, в яку сипалася тепла жовта кукурудзяна мука, встав, підставив руку під мучник, потер муку пучками, поправив коні коло коша — і сів собі знову на порозі. Недокурене цигаро загасив пальцями і сховав у черес.
— А потім, знаєте, син довго-довго не давав вістки про себе, щось із півтора року не писав. Я вже не знав, що й гадати,— аж десь так перед різдвом приходить знову лист: невістка пише, бо вона письменна, вчилася в школі... От знаєте що, пане! Може би, ви мені прочитали сей лист?
— Чи ж вам іще його не читали?
— Читали ще взимі, та я не зрозумів добре.
— Лише раз читали вам?
— Ей, де! Я й на великдень казав собі його читати! Смутно було мені, знаєте; таке рокове свято, а тут я старий сам! То як мені прочитали, аж мені легше стало. Я маю сей лист тут.
Старий пішов у куток, де спав, та звідтам із якоїсь скалу-бини вийняв пом'ятий синявий папір.
— Ану прочитайте, пане! Мені так здається, як би я з ними був, коли слухаю. Прочитайте, пане, та не гнівайтеся на старого! Стілько мого.
Я вволив волю старому. Невістка писала за свого чоловіка і за себе,— писала із-за моря, з далекої Канади, до родини над синім Прутом:
"Кланяюся до вас, таточку Тодоре, та й до вас, мамочко, аби-сьте здорові були зі своїми дітьми! Дякую вам дуже файно, що-сьте нас випровадили до Канади, ще аби-сьте за се много літ прожили! Дуже мені було тяжко тих два роки, бо я, як прийшов, та й сів-єм на голе поле, та не було нічого свого. А тепер маю вже дві корови і пару биків. Се літо, що минуло, був-єм на роботі та заробив-єм 60 доларів — тут долар, як там лев,— та за сі гроші купив-єм собі віз. Але тут легше тримати дві корові й пару биків, як там одну вівцю, бо Тут січки ніхто не рубає, лиш у літі накосю сіна, а взимі возьму та занесу гральми до шопи".
— Отеє добре! — замітив старий, що слухав листу так, як би ще не чув його.— Ну, а далі?
"Тутки не мож гроші ні з чого зробити, лиш тілько з худоби, бо тут хліб дуже таний, корець пшениці два долари. Я вже тут третій рік, але ще-м не дав нікому ані грейцара за поле податку. Ніхто не платить, але аж по трьох роках маємо платити 4 долари на рік на школу, що діти будуть учитися. Тут у школі нема руського професоря, але ангельський".
— Жадного податку не платять! — зітхнув старий.— А в нас!
"У Канаді цісаря нема, але царівна. Вона ні до воська не бере, ні податок,— тут край сам отримується, силов до воська не беруть, але, хто хоче, то іде за гроші зі свої охоти. І тут ніхто ні перед ким кучму не скидає, тут кождий рівний, кождий собі пан".
— Отеє але! Отеє край! —— не втерпів старий, щоб не скрикнути.— І се правда, пане?
— Правда! Слухайте ж далі:
"Маєм тут свого ліса 10 моргів на своїй фармі і маєм вже робленого поля 4 морги. Більше-м ще того не робив, бо-м не мав свої худоби. Тут є люди, що вже 10 рік сидять, вони багаті, кождий має свою машину, і січкарню, і косарку. Тут ніхто серпом не жне, ні косов не косить, але всьо машинами!"
— Ото! Ади! А де машини взяв? Адже се коштує май-май!
"Просю вас дуже файно, відпишіть мені за мою маму, ци вони ще жиють і як ся мають братя і сестри. Та й ще просим вас, щоби-сьте нам прислали разом з письмом маленький образок паперовий, свячений, щоби були на нім дві особи: матір божа і Ісус Христос, бо в сім краю таких образів нема. Декотрі люди позабирали з собов та мають, а нам на гадку не прийшло, та й не маєм. І я вас ще просю, аби-сьте мені додали листок позлітки, бо тут нема.
Тим часом поздоровляємо вас всіх хрещених, бо вже ся не будем видіти.
Марія Українець"
Як цілий лист, очевидно, тішив старого, так се коротке, а таке смутне закінчення дуже його вразило, очевидно, не перший раз, але з однаковою, мабуть, силою, як і за першим разом.
— Не будем ся видіти, не будем, мої діточки! — заговорив старий таким безнадійним голосом, мов би ось-ось мав заплакати.— Ви за морем, а моє місце отам, на горбі, де хрест. І хто ж догляне моєї старості?