Загудів пароплав, даючи знати, що готовий до відплиття. Васильєв не міг більше говорити і, взявши від мене адреси товаришів, поліз по трапу, супроводжуваний оплесками сотень людей. Через кілька хвилин він з чемоданом у руці вийшов із своєї каюти на верхню палубу. Ледве встиг він зійти на стінку гавані, як почали віддавати швартови.
Пароплав "Владимир" вийшов у відкрите море і взяв курс на Владивосток. Дужчав північний вітер, пінячи, як молоду брагу, хвилі. Сірими безформними зграями неслись на південь хмари.
Я самотній довго стояв на юті. Незважаючи на холод, мені не хотілося йти вниз. Востаннє я дивився на віддалені височини Нагасакі. Може, ніколи вже мені не доведеться побувати в цій країні вічної зелені, квіт-нучих хризантем, танцюючих гейш, в країні, настільки ж усмішливій, наскільки й загадковій.
Згасав день. Береги Японії втрачали свої обриси, зливаючися з дим-чатим небосхилом. Далеко позад нас ритмічно спалахував проблисковий маяк.
Промерзнувши, я спустився в твіндек у гамір людських голосів. Розмовляли про сім'ї і про коханок, про війну і про революцію. Весело награвала гармошка, звуки якої супроводжувалися чиїмсь молодецьким посвистом. Кілька чоловік співали частівки.
Осторонь співаків і гармоніста скупчилася велика група матросів. Вони тісно навалювались один на одного і намагалися ближче присунутись до флотського унтер-офіцера. Спираючись на милицю, він щось розповідав їм, а слухачі, витягуючи шиї, здавалося, ловили кожне його слово. Дехто з них комусь погрожував.
Я підійшов до цієї групи. Тепер мені добре видно було оповідача — це був високий горбоносий чоловік, років двадцяти семи, з дерев'янкою замість лівої ноги. Величезне тіло його було худе й жилаве, але в ньому почувалися великі й міцні кістки. Вся його постать ходила ходором, то пориваючись вперед, немов наступаючи на слухачів, то відкидаючись назад. Він був дуже збуджений. Великі сірі очі його в густих віях були запалені і, оглядаючи людей, повертались, як блискучі кулі. Звучно і різко, як удари колотушки, карбував він свою мову:
— Ось як усе обернулось. Закляті вороги стали на захист російських адміралів і офіцерів. Швидко змовились...
Хтось перебив його:
— А що в тебе з ногою? Снарядом, чи що, відірвало?
— Та ні, тільки осколком дуже кістку покалічило. Через ногу я й попав до вас, на "Владимир". Нас, хворих, разом з порт-артурцями, раніш від усіх почали повертати з полону. Посадовили на пароплав "Воронеж". А тут і сталася заворушка з адміралом Рожественським, чорти б його роздерли з голови до п'яток. І почалося те, про що я вам розповідав. А я ще сильніше захворів, і мене відправили в російський морський госпіталь, що знаходиться в Нагасакі. Півноги відтяли. Тут ще двоє з "Воронежа" їдуть зі мною. Вони теж у госпіталі зі мною були.
Інвалід мене дуже зацікавив, і я того ж вечора зустрівся з ним сам на сам. Він назвався стройовим квартирмейстером Кузнецовим. З великою увагою я вислухав його оповідання про те, як він став революціонером. До війни і на самому початку її Кузнецов був ретельним і надійним унтер-офіцером. На нього не впливали ні промови агітаторів, ні заборонена література, розповсюджувана серед матросів підпільниками, його зробили революціонером адмірали і генерали! винуватці поразки наших військ і флоту. А він, як патріот батьківщини, болісно переживаючи воєнну поразку, дійшов висновку, що вище командування не зуміло спрямувати героїзм російських матросів і солдатів до перемог. Це надзвичайно його лютило. Обурюючись на верхівку, він поступово дійшов до лютої ненависті до всього царського режиму.
До нас підійшли двоє його товаришів, які разом з ним затримались в госпіталі і тепер їхали на "Владимире". Я перевів розмову на іншу тему і з нетерпінням почав усіх трьох розпитувати про дивну подію на пароплаві "Воронеж". Те, що вони розповіли, згодом підтвердили мені і деякі революційно настроєні офіцери. З бесід з цими офіцерами я з'ясував і інші факти, яких не могли знати матроси. Загалом очевидці відновили переді мною подію на "Воронеже" з усіма подробицями.
Після ратифікації мирного договору між.Росією і Японією адміралу Рожественському і всім полоненим командирам кораблів дали через французького консула дозвіл з Петербурга: "Повертатись по можливості". Вони могли, не чекаючи російських суден, виїхати негайно на будь-якому іноземному пароплаві кружним шляхом через Європу. Але, боячись всесвітнього сорому і кореспондентів іноземних газет, адмірал відмовився скористатися цим дозволом. Він чекав до того часу, поки в Токіо не приїхала для прийому полонених комісія, очолювана генерал-майором Даниловим. Ця комісія проїхала через місто Кіото, де був Рожественський і чини його штабу, і не тільки не заїхала, але навіть ніяк.не адресувалась до них — ні поштою, ні телеграфом. Адмірал був обурений такою зневагою і дуже нервував. І все ж довелося йому звернутись до Данилова з проханням — відрядити його у Владивосток з першим російським пароплавом. Прохання було прийняте. Рожественський з своїм штабом, адмірал Вірен з флаг-офіцером і один з сухопутних генералів сіли на пароплав Добровільного флоту "Воронеж", що прибув у Кобе. На цьому ж пароплаві поверталися з полону чоловік п'ятдесят офіцерів і близько двох з половиною тисяч нижніх чинів. Тут були матроси і солдати. 3-го листопада "Воронеж" вийшов з Кобе.
У трюмах пароплава було тісно й душно. Люди піднімалися на верхню палубу і розташовувались на ній від носа до корми. Навіть досить свіжий норд-ост не міг їх розігнати. Тут дихалося легко, а головне — радісно було усвідомлювати, що закінчилася тривала нудьга полону. Здавалося, що перший час у всіх було тільки одне бажання — скоріше дістатися до російського порту, 3 величезної труби вивалювались клуби чорного диму, під кормою напружено оберталися гребні гвинти, скорочуючи відстань до рідної землі.
Адмірал Рожественський почував себе бадьоро. Його рани, які він дістав у Цусімському бою, загоювались, спалена борода відросла. Обласканий в полоні телеграмою царя, він повертався до Росії з надією, що йому знову нададуть високий пост начальника головного морського штабу.