Старший офіцер Сидоров нарешті опам'ятався і, вступаючи в права командира, розпорядився:
— Негайно викликати носильників!
В бойовій рубці, допомагаючи один одному, почали попередньо перев'язувати рани до приходу санітарів.
Трапи, що вели на передній місток, були збиті. За наказом старшого офіцера прикріпили штормтрапи. Це дуже затрудняло спуск поранених на палубу.
Першим доставили в операційний пункт капітана 1-го рангу Юнга. Коли його несли, його поранило втретє. Осколок завбільшки з грецький горіх пробив йому, як визначив старший лікар, печінку, легені, шлунок і застряв у спині під шкірою. Швидко вилучений осколок був такий гарячий, що його не можна було вдержати в руках. Командир, поки йому перев'язували рани, все викрикував у маячінні:
— Право руля... Чому хід збавили?.. Передайте в машини — дев'яносто обертів...
Слідом за командиром в операційний пункт доставили лейтенанта Саткевича й матросів. Потім без сторонньої допомоги прийшов лейтенант Шамшев.
Перебуваючи в операційному пункті, я глянув через двері в коридор і побачив там кочегара Бакланова. Він кивнув мені рукою, підзиваючи до себе. Я вийшов до нього, чекаючи від нього важливих новин. Мене дуже здивувало, що товсті губи його на брудному, з тупим підборіддям обличчі розтягнися в самозадоволену посмішку. Він обдав мене запахом горілки І заговорив на вухо:
— Ну, брат, і пощастило мені. Панські закуски такі смачні, що самі в рот просяться. А від різних вин душа співає. Вперше в житті я так солодко попоїв і випив.
— Де? — спитав я.
— В офіцерському буфеті.
Кочегар показав на свої відстовбурчені кишені і додав:
— Я, Друже, й про тебе не забув. Ходім у машинну майстерню. Будеш задоволений частуванням.
— І тобі не соромно жерти в такий час, коли навколо люди вмирають?
— А що таке сором? Це не шматок від снаряда — шлунок не турбує. У тебе от губи тремтять, а все одно не врятуєшся. То краще напідпитку опускатися на морське дно. Ходімо!
Я розсердився і крикнув:
— Забирайся під три чорти від мене!
А він, обводячи поглядом покалічених і стогнучих людей, що лежали не тільки в операційному пункті, але й у коридорі, підморгнув одним оком і спитав:
— Це все майбутні акробати?
Мені був огидний його цинізм, і я роздратовано відповів:
— Вася Дрозд теж записався в акробати. Боцман Воєводін бачив його: валяється на шканцях без ніг.
Кочегар Бакланов одразу протверезився:
— Брешеш?
— Піди подивись.
Він повернувся і побіг по східцях трапа нагору. Але не минуло й десяти хвилин, як я знову зустрівся з ним у коридорі. Це була тепер інша людина, пригнічена втратою друга.
— Ну що? — спитав я.
— Він уже мертвий. Я викинув його за борт.
Бакланов поклав свою важку руку на моє плече і, хвилюючись, заговорив глухо, крізь зуби:
— Ех, яка людина загинула, друг наш Вася! Хотів усі науки осягнути розумом. І от що вийшло. За що відняли в нього життя? Хіба воно було в нього крадене?
Бакланов розмазав по обличчю сльози і, зсутуливший, повільно поліз по трапу.
Після того, як кочегар пішов, долетіла до операційного пункту страшна звістка про шестидюймову башту. Як потім з'ясувалося, всередину її влетів розпечений осколок і вдарив у запасний патрон. Стався вибух. Спалахнули ще три такі самі патрони. Один з них у цю мить був у руках комендора другого номера Власова, що заряджав гармату. Башта, викинувши з усіх своїх отворів разом з димом і газами червоні язики полум'я, лунко ухнула, ніби випустила останнє утробне зітхання розпачу. Одночасно всередині круглого приміщення, закритого важкими броньовими дверима, пролунав жахливий зойк людей. Зайнялася олійна фарба на стінах, ізоляція на проводах, чохли від гармат. Люди, задихаючись від газів і підсмажуючись на вогні, шукали виходу і не знаходили його. Засліплені димом, ошалілі, вони метались в різні боки, але розбивалися об свої ж гармати або об вертикальну броню, падали і качалися по залізній платформі. Башта не стріляла, однак у сталевих її стінах довго лунали зойки, вереск, рев. Ці нелюдські голоси почули в підбаштовому відділенні, звідки про подію негайно сповістили в центральний пост.
Вогонь, прориваючись по норіях униз, підпалив проводи й дерево і почав загрожувати пороховому погребові. Тільки рішучість матросів, що були там, врятувала броненосець від вибуху.
До башти прийшли носильники і відчинили двері. Один з них голосно крикнув:
— Ну, що тут у вас сталося?
У відповідь почулися стогін і хрипіння умираючих. Троє з артилерійської обслуги — Власов, Финогенов і Мар'їн,— лежали обвуглені, мертві. Квартирмейстер Волжанін і комендор Зуєв були ледь живі. Замість одежі на них було обгоріле лахміття.
Ті патрони шестидюймових гармат, які вибухнули і заподіяли стільки лиха, були запасні. В кожній башті їх було по чотири штуки. З самого початку плавання, починаючи з Ревеля, їх тримали напоготові в кранцях, щоб в разі раптової появи ворога можна було швидше зарядити гармати. Знаючи, що амбразури в наших баштах надто великі, ці патрони на початку бою слід було пустити в діло першими, але про це ніхто не подумав.
Один з артилерійських квартирмейстерів, з обуренням розповідав мені:
— Щастя наше, що вибух стався не в дванадцятидюймовій башті. В кожній з них тримали в запасі близько двадцяти пудів пороху. Для чого? Адже заряджати гармату вручну значно довше, ніж автоматичною подачею. А в нас унизу, в підбаштовому відділенні, деякі кокори розкупорились. Порох з них розсипався. Досить було попасти туди найменшій іскрі, і він одразу б зайнявся. Де були очі у нашого начальства? Адже весь корабель міг злетіти в повітря...
Бій тривав. Наша ескадра встигла проробити стільки різних поворотів і еволюцій, що важко було в них розібратися. Кінець кінцем вона знову схилилася на південь.
Броненосець "Орел" дістав уже в свій корпус близько сотні снарядів різних калібрів. Весь лівий борт вище батарейної палуби був у нього в дірах. їх нашвидкуруч забивали койками. У багатьох гарматних пів-портиків були розбиті ланцюжки. Щоб закрити ці півпортики, треба було підвести до них кінці троса. Під вогнем противника, рискуючи зірватися в воду, матроси змушені були спускатися за борт.