Вона розвернулась і повільно пішла геть, а назустріч ϊй поспішали люди з сірими німбами над головами, жалюгідні та тьмяні. Перехожі відсахувалися й несвідомо звільнювали ϊй шлях: завдяки тіням ночі і неяскравому світлу ліхтарів жінка видавалася ϊм то грізною чорною богинею, то пекельним жахом, то гордою орлицею з розпростертими крилами.
Почався дощ із чорних стріл відчаю, і стріли падали, проштрикуючи дахи і стіни будинків, потрапляючи в серця людей, які невловимо змінювалися від ϊхнього дотику.
Із розчахнутого вікна вилетіли спотворені луною слова:
Це є місто — мерехтіння вогнів.
Відображень закатованих днів,
І притулок для тьмяних тіней,
Покалічених гарних ідей.
І ніжна музика пісні перелилася через підвіконня на вулицю, але ніч примусила ϊϊ замовчати.
А невидимий дощ все не скінчався і не скінчався, та жодна стріла не насмілилась торкнутися Світлани, яка зникала у темряві.