— Ви? — Ольга швидко обернулася, не в змозі приховати здивування і захоплення. — Ви пишете для них тексти? Ви той таємничий автор, чиϊ пісні найпопулярнішого рок-гурту співають і молоді, і літні, та ваші композиціϊ рекордно довго тримаються на перших сходинках хіт-парадів? Надзвичайно! Але чому ви, така не схожа на прихильників року, співпрацюєте з "The Road of Dark"?
— Може, я продовжу, — мовила Світлана.
— Так, так, — підтримала ϊϊ психолог.
— Того дня я сиділа на лаві біля під'ϊзду, знесилена, сповнена відчаєм. Я заплющила очі, бо сонячне світло збуджувало головний біль. Але навіть у такому стані я відчула ϊϊ присутність, бо зв'язок, створений книгою, зберігався усі ці роки.
— "Іди, залиш мене, дай померти у спокоϊ", — попросила я, впевнена, що помираю.
Вона мовчала. Зусиллям волі я відкрила очі і побачила ϊϊ у супроводі трьох подружок, які з цікавістю ϊли мене поглядами. І в мені прокинулась лють, яка повертала до життя. Я підвелася та всміхнулася.
— "А ти не змінилася зовсім, — сказала я. — І коли доля дозволила нам зустрітися, хочу попередити тебе про небезпеку. У день нашоϊ сварки я бачила мить з твого майбутнього: твоє бліде обличчя з вервечкою крові на скроні на тлі зім'ятого крила автомобіля".
— "Я не вірю твоϊм фантазіям! — засміялася вона мені в обличчя. — Я вирвалася з полону містичного маразму!"
— "Але навіть звільнившись із полону, ти не можеш перемогти мене!" — відбила я ϊϊ образу.
Вона спалахнула, і ще раз схрестилися наші погляди, гостріші за леза. Знову повітря тихо дзвеніло, і знову вона опустила очі та пішла, схиливши чоло, а за нею поплентались ϊϊ подружки.
Іра тоді вже не пам'ятала про книгу й уявлення не мала про дитячу компанію, що розвалилася після нашоϊ суперечки.
— Ви таке велике значення надаєте своєму погляду, — сказала Ольга, яка досі намагалася пояснити розповідь звичними моделями поведінки, яким ϊϊ вчили в університеті.
— А ви спробуйте виграти в мене, пані психолог, — всміхнулася Світлана.
Не пройшло й двадцяти секунд, як психолог визнала поразку, підвелася і, щоб краще почуватись, увімкнула радіо.
Сірі стіни у давніх будинків,
І з-за рогу волання і крики.
Арки чорні мостів над водою,
Ніч вкриває міста пеленою, —
заверещало з динаміків, й електрогітара вибухнула штормом акордів.
Ольга вимкнула звук.
— Ваші хіти повсякчас в ефірі , — трошки з заздрістю зауважила вона.
— Я не відповіла на ваше запитання, чому маю справу з "The Road of Dark", — спостерігаючи за психологом, нагадала Світлана. — А відповідь дуже проста: вони ще не перетворилися на тьмяні тіні, як багато хто у цьому місті. І, випереджаючи ваше наступне питання, додам, що моϊ пісні подобаються навіть безлицим людям, бо в ϊхніх ритмах є віддзеркалення істини. А будь-яка людина, ким би вона не була, прагне істини. У цьому мій гурт учився в "Аріϊ" та "Queen".
Ольга полинула у тишу, бо ця жінка знову вгадала ϊϊ думки.
— Що ж сталося з вашою подругою? — запитала нарешті психолог.
— Я зустріла ϊϊ, — Світлану огорнув морок, — гукнула, намагалась мовити, та вона не зберегла спогади ані про мене, ані про наше спільне минуле. "Ви, певно, помилилися", — сказала вона, а в ϊϊ очах плескотіла порожнеча.
— Можливо, ви дійсно помилились, — обережно припустила господиня кабінету.
— У Іри на руці є шрам. Такий самий, як і у вас, — Світлана приборкала спалах почуттів. — Такі оздоби не зникають, наскільки я розумію. Чи не так?
Логіка гості завела Ольгу в глухий кут.
— А інші також забули вас?
— Так, — гірка відповідь. — І не лише мене, а й один одного. Скільки я не дзвонила, скільки не влаштовувала "випадкові" зустрічі — все дарма. А ви маєте чітке уявлення про своє минуле?
— Маю, — замислившись, підтвердила Ольга, замріяно схиливши голову на плече. — Пам'ятаю, як перший раз цілувалася з хлопцем, як танцювала повільний танець, пам'ятаю всі дитячі різдвяні ялинки і як складала іспити у випускному класі...
— А спогади кольорові?
— Не кольорові.
— Ось бачите, ви також починаєте забувати. Спочатку кольори...
Погляд Світлани проштрикував серце як шампур, психолог зіщулилася.
— Але кому все це треба?
— Я не оракул і не знаю, хто за цим стоϊть та чим це закінчиться. Чи закінчиться... — раптом ϊϊ мова набула зловісноϊ пристрасті: — Та щоночі на місто падає дощ із чорних стріл, і можна побачити багряно-чорні і сріблясто-блакитні промені-вихори.
Наче чорнота вдарила крилом у віконне скло, й Ольга підхопилася.
— Я відчуваю, ви боϊтеся, але бажаєте бачити і знати. Підете зі мною? — Світлана підвелася, простягаючи Ользі руку.
Тремтіли ніжні довгі пальці.
Психолога також била дрож.
— Так, я піду.
Вони зачинили кабінет і вийшли на вулицю.
Холодно миготіли колючі зірки, дув крижаний вітер — йому було байдуже, що ще не скінчився вересень.
Спочатку Ольга не бачила нічого особливого, та потім з ϊϊ очей ніби зсунулась мара: бруківка і стіни будинків зробилися майже прозорі, а людські постаті набули чіткості і кольорів. Вона озирнулась, і в тінях будинків роздивилася Світлану — полиски ліхтаря перетворили обличчя гості на жахливу маску.
Несподівано з-під землі вирвався багряно-чорний промінь, й Ольга опинилася в його серці. Вихор миттєво відлетів, а дівчина залишилася непорушною.
— Не підходь, відпусти мене, — одними губами шепотіла вона, бо Світлана уявлялась ϊй страховиськом із кошмарів.
Ольга повільно відступала, очі ϊϊ палали безумством.
Вереснули гальма яскраво-червоного "мерседесу", пролунав глухий скрик, удар, і дівчина впала на асфальт.
На місці трагедіϊ відразу зібрався натовп. Викликали "швидку". А Світлана стояла непорушно, вона знала, що Ольга померла, бачила, як сяюча постать підіймається до неба.
— Темне місто у місяця оці
Нагадає про дня поховання.
І прославлене в пісні світання
Не здійметься над стягами ночі,
— тихо проспівала вона. — Я так і не змогла вберегти тебе. Пробач мені, подруго.
Дівчина ще раз глянула на тіло Ольги, біля якого вже утворилася чимала юрба, і на водія, котрий лінькувато виправдовувався, що не помітив пішохода.