Більше Савмак нічого не довідався, євнух теж скромно замовчував свої таємничі зв'язки з піратами Одноокого Дібоспорита, й ніяка сила не владна була стулити Савмакових очей. Він просидів у ліжку до сходу сонця, й коли з'явивсь От, котрого поселили в гостиному домі, сказав:
— Поїдемо.
Лоґоґраф Полікрат і німфейський деспот ушанували володаря землі Турицької дарами Перісада — срібною амфорою, й князь прикликав свого наймолодшого серед вісімдесяти братів.
— Видиш, — сказав він, — усе потекло на ліпше.
Савмак ображено супився, й не тому, ніби не хотів їхати до Пантікапея взворот, се минулої ночі він уже вирішив, а тому, що його від'їздові так радів Борис. Хотілося сказати йому щось дошкульне й лихе, та він тільки глибше вдихнув повітря:
— Хочеш мати на пантікапейському столі свою людину?
— Авжеж! — погодився князь Турицький. — А котрий би сього не хотів. Та ще коли ся людина є тобі рідним братом… — Він замовк, аби Савмакові не здалися надто слинявими його речіння, й додав по довгій хвилі: — Інакше я мусив би підібгати Перісадів стіл під ноги собі…
— А мене й не питаєш, — таки вилив свої образи Савмак, але на пам'ять знову припливли Арістотелеві мудрощі, й хоч вони тепер і здавалися йому безсторонньою істиною, він у думці повторив їх собі, бо зовсім виправдовували й дії брата, й його радість од так удало розплутаного клубка.
— Тебе не питаю, бо й сам єси між і маєш у жилах кров вітця мого. — Борис підвівся й провів його до дверей увішаної золотими й срібляними щитами світлиці. — Коли ж надумаєш повести царівну жоною, гукни: буду тобі за садженого вітця чи бодай за кума. Коли се в вас весільний місяць: в антестеріоні?
— В гамеліоні, — без жодного смаку відповів наймолодший Будимирович. Весілля з Веронікою було тим, про що б він зараз найменше хотів думати.
Борис полічив на пальцях і, зіставивши місяці грецького року зі своїми, сказав:
— У місяці стичні. Молись кумирам, аби-м я був живий до твого весілля: — Він уклонивсь молодшому братові, а потім гукнув уже через поріг: — Я-м звелів сольству рушати сьогодні!
Савмакові кортіло спитати в нього про євнуха, та він уже знав, що може відповісти на се Борис. Кожна людина прокидається не тим, ким лягла звечора, сказав він собі подумки, й се була правда.
Розділ 19
Наприкінці літа, в третю декаду третього аттічного місяця боедроміона, коли день зрівнявся з ніччю й сонце навіть ополудні лишалося лагідним, Савмак із Отом та доброю сотнею пантікапейців рушили п'ятьма діерами через протоку Кіммерійського Боспору до азійських берегів царства. Земля на тому боці становила більшу частину володінь Перісада, й десь посередині її, на березі Понту Евксинського, який скіфи своєю мовою називали хто Руським, хто Чорним морем, стояло місто з уславленими святищами кумира морів Посідона й олімпійського вісника Гермеса.
Ґорґіппія здіймалась на березі зручної теплої затоки з незапам'ятних часів. Довкола жили хлібороби та скотарі сіверських племен, місто, оточене ровом і валом, слугувало їм і за городище для схову, й за святилище Сварога та Дани. Тут збиралися старійшини на віча, оскільки ж віча в них звались общинами, то се слово згодом стало й іменем города: Община.
Грецькі колоністи, з'явившись на сих берегах перед п'ятьма стами років, увійшли в дотики з мешканцями города й називали його так само, лише своєю мовою: Сіндіка; так давній лоґоґраф Геродот під сим іменем і ввічнив її в своїй "Історії". Й лише по добрій сотні після його смерти літ, коли сюди сягнула рука боспорського царя Перісада Першого Безсмертного, царський намісник і найближчий деспот по материній лінії Ґорґіпп вирішив перейменувати город на честь власної особи.
Але не до вівтаря всемогутнього Зевсового брата Посідона пливли пантікапейські судна, а на свято гермей, де щороку виважували свої сили ефеби трьох останніх випусків зі всього царства й навіть сусідніх еллінських полісів: Херсонеса, Ольбії, Істрії, Аполлонії, Візантія й столиці Понтійського царства Синопи.
А Савмакові не снилися й не марились лаври переможця, хоча останні чотири місяці після повернення до Пантікапея він посилено вправлявсь у метанні сулиці з біґа, в стрільбі, кулачному бої, метанні диску, бігові й усьому іншому, що передбачалося гермеями. Він і досі почувавсь недобре в хоромі Перісада, дарма що старий цар принишк і більше не зважувався не тільки кричати, а й косо дивитись на свого великого лоґофета й нареченого зятя. Чинці й інші евпатриди старанно всміхалися до нього, та за сими усмішками Савмак бачив посміх і давно тамовану лють, яка могла прорватися при першій нагоді.
Він уже звик до думки, що кумири поставили його над сими лихими, заздрими й пихатими людьми, та власна непривабливість дедалі дужче гнітила його, й він часом почував себе нижчим за інших. Платон у своєму "Крітії" писав, що краса людини не в правильних рисах обличчя, а в гармонійності тіла й надто ж у тому вмісті, що прихований не знати серед яких таїн людини й випромінюється її серцем і мозком. Солон убачав найвище щастя в слугуванні батьківщині й рідному племені, та се вже й геть розстроювало Савмака.
Я навіть не знаю, де моя вітчизна, думав він у хвилини розпуки. — Чи там, де я народився, чи тут, де став людиною. Та се теж не вельми допомогло б йому, коли б Савмак і дав собі відповідь, бо людиною назватися ще не мав права, рідний же брат по суті відцуравсь його, а про батька свого він довідався лише чотири місяці тому.
Такі думки виснажували тіло й дух, і Савмак сходив у короб діери й оддавав себе до рук палестрійському робові. Бронзовий стригіл умілого розтиральника та його чутливі пальці разом з потом та брудом знімали все зайве, й Савмак, гукнувши Ота, брався до вправ. За два дні при попутному вітрі всі п'ять пантікапейських діер прибули в Ґорґіппію.
Хоча до початку гермей лишалося ще півдекади, та місто розламувалось од народу. Більшість, не мавши змоги, розпинала намети поза мурами Ґорґіппії, навколо святилища олімпійського вісника Гермеса, кругом стадіону та вздовж морського берега, й Ґорґіппія здавалася вчетверо більшою. Про те, щоб улаштуватися для вправ на палестрі, комусь іншому й на думку не спадало: всі місця в Ґорґіппійській палестрі були закуплені чи зайняті хтозна відколи наперед, але для великого лоґофета з товаришем та дзох близнюків Дамонідів палестра гостинно розчинилась. Інші ж мусили готуватися де завгодно: на дорогах, при березі чи й серед кам'янистого пустища за Ґорґіппією.