— Не знаю, дитино моя.
Та вернувшись цо часі до таламуса, застала Раїс у тій самій постаті.
— Сходи спитай, як його здоров'я, — сказала вона трохи роздратовано.
Раїс пішла через дорогу, де стояв будинок великого колісничого Дамона, й незабаром повернулася:
— Всі на аґорі.
— Й він? — перепитала Елена.
— Й він, і Діофант, і той здоровий, і Дамон з близнюками.
— Я просила тебе не називати Дамонідів сим вуличним словом.
Раїс пішла, незабаром голоси всіх трьох невільниць уже линули з поварні, й Елена дістала зі скрині складень доброго лянного полотна. Се був дарунок із таких рук, з яких Елена не хотіла б мати нічого. Хвилину й дві вона дивилась на тонку антіохійську тканку, жовту по ще жовтішій основі, привчаючи себе до думки, що, попри своє небажання, мусить пошити з того гіматій. Але жовті лянні нитки дедалі дужче її дратували, вона згорнула полотно складенем, кинула назад, а тоді згадала про черепок із розбитої сірої амфори.
Елена гукнула Раїс у вікно й, стримуючи хвилювання, спитала:
— Де ти взяла той черепочок, дитино моя?
— На смітнику! — відповіла фріґійка.
— Так ото помережений?
— То Клеопатра видряпала шпилькою фібули.
— Коли?
— Вчора, коли ж! Як її тіпало.
— Де ж той черепок?
— Ось! — Дівчина дістала уламок розбитої амфори з-під пояса, й се ще дужче схвилювало Елену; поки вона тримала черепок у руках, пальці почали ледь видимо тремтіти.
— Що се таке — ти знаєш? — спитала Елена, перехопивши погляд Раїс, яка теж дивилася на її довгі білі й тремкі пальці.
— Знак Ахеменідів, — на превелике здивування Елени відповіла Раїс.
— Хто се тобі повідав?
— У Фріґії се відає кожен малюк. Мітра, кумир Сонця, син Ахурамазди. В нас у Кайструпедії щочетвертий — персіянин.
— А звідки сей знак опинився на черепку?
Раїс подивилася на Елену довгим поглядом, але врешті відповіла:
— Я вже тобі казала звідки.
Я дуже хвилююся, мовила собі Елена, — мушу насамперед заспокоїтись. Вона звеліла гукнути Клеопатру, й доки дівчата прийшли, встигла прибрати свого звичайного виразу й вигляду. Навіть зуміла стриматися, коли Клеопатра відповіла на її запитання:
— Такий знак був у нього на грудях, люба…
— Висів на шиї?
— Ні… Виколотий синіми крапочками під лівим соском.
Елена поплескала знічену дівчину по щоці, сьогодні блідішій, ніж звично, й з притиском двічі повторила:
— Ніколи, не можна дратувати чужих кумирів, дитино моя. Чужі кумири не зносять такого.
Перелякана дівчина пішла з наллятими слізьми очима, та Елену се не вельми заспокоїло, бо Раїс подивився на неї крізь пухнасті приспущені вії, й у тому погляді Елені ввиділося презирство дитини до дорослих, які хочуть її задурити, вважаючи й досі малою.
А вона вже не дівчинка, з тривогою подумала про Раїс Елена, й руки її мимоволі потяглися до скрині й до жовтого сувою в ній. Елена, мов приворожена, дивилась на мигтючі смуги сирійського полотна й думала, що сказав би на все те сенатор Публій Муцій Сцевола.
На саму згадку про римського сенатора їй стало моторошно, й вона тричі, як закляття, вже з чистою латинською вимовою повторила се важке для шепелявого грецького язика ймення: Муцій Сцевола… Муцій Сцевола… Муцій Сцевола…
Коли ввечері, разом з обома близнюками Дамонідами прийшов Архелай, Елена ще була під враженням сьогоднішніх думок і здогадів, розмовляла з низьколобими атлетами невважливо й лише вичікувала нагоди, аби зостатись із Архелаєм. Елена не змогла. Коли б, крім нього, були тільки Теодосій і Досітей, вона могла б оддати їх своїм дівчатам, а тепер і сього не випадало.
Елена змирилась, хоч Евтихій і всамітнювався на півгодини з Клеопатрою, й коли всі розійшлися, послала Раїс навздогін, не дуже, проте, сподіваючись на успіх.
Однак Архелай прийшов, і вона зробила все, щоб він лишивсь ночувати. Не через бажання тіла й не від потягу вилити перед ним душу, та він зрозумів її саме так, і се прикро вкололо Елену. Абияк притлумивши в собі внутрішній опір, вона спробувала бути тільки жінкою, ніжною й люблячою. Се вдавалося важко, бо коли тіло людини в розладі з її думками, шкода й зусиль. Але Архелай упокорився їй і небавом заснув.
Можна було б думати, що все повернулось на колишнє, сказала собі Елена, до самого ранку лежачи з розплющеними очима. Як бувало раніше.
Але в житті все минає, й двічі в ту саму річку не можна зайти. Се казав котрийсь давній філософ, і його слова виявились невблаганними. Повторивши ім'я Публія Муція Сцеволи, Елена встала ще вдосвіта, вмилася холодною водою, а коли й се не розвіяло її вчорашньої думки, вона збудила Архелая й розповіла йому про знак Ахеменідів.
Архелай засміявся й показав їй наколи на своєму міцному бронзовому тілі. Під лівим соском у нього була Афродіта, під правим — Афіна Родоська, підперезана змієм, на лівому рамені — серце, протяте махером, а на правому — символ вічної загадки — Сфінкс. Елені сі наколи були добре відомі, вона десятки разів торкала їх пальцями, намагаючись увібрати в себе, разом із теплом Архелаєвого тіла, смисл вічних символів. Але тепер його легковажність лише дратувала її, й вона спробувала ще раз довести Архелаєві, яка жахлива павутина сплітається й снується навколо них. Перед очима раз по раз поставав брезклий вид старого римського сенатора й екс-консула, од того власні слова здавалися ще страшнішими, та вона в сю мить бажала бути лише жінкою, а не тим, чим зробили її люди, чи кумири, чи лиха Доля, й прагнула застерегти коханого.
Та се не доходило. Ще раз незлобиво позбиткувавши з Елени, Архелай сказав їй те, що мав би сказати ще звечора:
— Мати кличе тебе в гості.
Елена знесилено примостилася на ребрі кравата. Сі слова могли значити лише одне, вона їх чекала так довго, як не чекала ще нічого в світі. Й усі дотеперішні гризоти здалися марницею, Елена спробувала уявити себе саму в сю мить, але не змогла чи не зуміла, бо вся мовби випрозоріла й розчинилась у повітрі. На думку спливли сто разів од учорашнього ранку повторювані три слова "Публій Муцій Сцевола", та вона опустила повіки й тихо заплакала, змивши ті слова слізьми, неначе від багатократного повторення вони поналипали й присохли до щік риб'ячою лускою.