— Я свідомий того, що таке "друг Понту", й "друг Риму", — заперечив Борис, і Мітрідат збагнув, що в поквапі передав зайвого, та сказано вже було багато й він не міг спинитися на півслові.
— Друзі бувають усякі, то є істина, — сказав Мітрідат, остережливо дивлячись уздовж глибочезної балки, де вже точилася вервечка мисливців. — Але понтійському цареві немає діла до Таврики — вона не вабить його.
— Царя всі землі ваблять.
Мітрідат сердито гукнув:
— Але ж царі — не кумири, а смертні! Цар відає, що він може й що йому не до снаги… Послухай, княже Бориславе! Ти мислив єси над тим, що станеться, коли в Пантікапеї й далі сидіти-йме Сьомак?
— Він мій брат, — відповів князь турицький.
— Добре, добре, се відомо всім. І Мітрідатові також відомо. Помисли: орачі та роби закоторилися й поставили свого царя. А хіба ж ти єси вельми далеко від Боспору?
— Сьомак — мій брат рідний, — уперто, вже вкотре, повторив Борис.
Але Мітрідат заговорив ще хапливіше, поки не підійшла решта мисливців:
— А чи не схочуть твої орачі та роби такого?
— Сьомак — мій брат!..
— Знаю! Але слухай. Я… Мітрідат… присягне тобі: ти й пальцем не торкнеш свого брата! Де ж тут гріх?
— Однаково я буду винний у його смерті. Й се є те саме.
Мітрідат важко зітхнув, аж осів у сідлі:
— Добре!.. Тоді так: ні ти, ні жоден твій воїн не зачепить Сьомака. Й Мітрідат не зачепить, а ні котрийсь його воїн. Я… ну, Мітрідат візьме твого брата в Синопу талем. Заручником. Згода? Речи: згода? — Понтійський цар ухопив Борисового коня й потяг за собою взвозом угору, бо ловці вже під'їхали на кидок сулицею, й коли коні почали, доземно кивати головами, дертись узвозом до брами, знову спитав: — Згода?.. Маю при собі й характера Мітрідатового, — сказав він і дістав з-за пазухи круглу золоту печатку: — Ось!
Але Борисові раптом запало на думку інше, й він пильно глянув на Мітрідата:
— Чому ж… коли Мітрідат хоче Боспор, то не візьме заразом і мою україну?
Та князі з болярами вже наздоганяли їх, і Мітрідат не зміг одповісти Борисові.
Розмову вони продовжили пізнього вечора, й понтійський цар відповів так, наче з обіду не минуло півдня часу:
— Тому, княже Бориславе, що жоден володар і воєвода несилий збороти тебе. Тому що за тобою стоїть незліченна рать ваших сколотських племен: древлянського, й сіверського, й руського, й… — Він помовчав і кинув упрост, вирішивши добити впертого "скіфа" щирістю: — Ми й Боспорської вкраїни не зважилися б смо взяти… За Боспором стоїш ти, а за тобою — вся ваша сколотська вкраїна. Тому Мітрідат і впрохує тебе: дай йому Боспорську вкраїну!
І Борис удруге пошкодував, що не зважився вчора переступити через дідній закон і не вбив сього нествора. Голова йшла обертом, і він гукнув Мітрідата прогулятися нічними вулицями Новгорода. В стрибучому світлі двох смолоскипів коло дверей уже зовсім одбудованого хорому було видно високу мороморяну дошку з двома вершниками на ній: старим і ще зовсім юним безвусачем, батьком і сином. Борис пригадав, як схвилювала була колись ося дошка Сьомака, котрий уперше побачив подобу отця, їхнього спільного вітця Буйтура, й на душі стало гірко й холодно. Хіба зміг би-м стати зрайцею власного брата, подумав він.
Але мороморяна дошка була в торішню пожежу, коли ввесь Новгород палахкотів, розбита навпіл, і Борис із жахом уздрів у тому провіст кумирів і подивився вслід понтійському цареві, який танув у пітьмі, навіть уваги не звернувши на двох вирізьблених на камені людей. Тепер Борисові стало млосно, рука потяглася до меча, та він розхристав комір свитки й кілька разів глибоко вдихнув холодного нічного повітря. Й коли кров оділляла з голови й рука перестала тремтіти, він зійшов приступками вниз і поволі потяг ноги за Мітрідатом, лаштуючись висловити йому все, що про нього думав…
Розділ 32
Коли б Діофант обложив стольницю Боспорського царства з осени, пантікапейці боронилися б стійкіше, маючи бодай маленькі запаси хліба та іншого борошна: круп, городини, меду, вина, садовини… Але Діофант прийшов усією потугою й усіма ладдями числом сто п'ятдесят навесні, щойно Меотіда звільнилась од криги, й усі пересвідчилися, що се — ворог далекозорий і підступний. Зерном на пантікапейській аґорі перестали торгувати вже в найхолоднішому, восьмому місяця року — гамелібні, що його скіфи називали січень або стичень, жоден пантікапеєць не справив у гамеліоні весілля, свято Антестерій теж минуло голодне й сумне, лише старі сім'ї позаписували в його останній день — "День котлів" — новонароджених синів і доньок до давніх фратрій, але навіть змагання малюків не було. В священних котлах замість пшениці та м'яса варили ріденьку юшечку з висівок, бо душі померлих усе-таки треба було пом'янути.
А в середині другої декади наступного місяця, елафеболіона, чорну, ще не зігріту воду Пантікапейської затоки збурунили ладді, таґми воїв зійшли на берег разом з усіма обліжними снарядами й оточили город з усіх боків. Савмак по двічі на день обходив Пантікапей уздовж усього муру, й у кожну бійницю заборола бачив одне й те саме. Його найменше дивувало, що Діофант із Мітрідатом не зробили жодної спроби приступу. Я би-м і сам так чинив, коли мав би-м перед собою геть голодний город, подумав Савмак після одного вранішнього обходу, і тоді серце йому вперше замлоїлося тихим болем передчуття, яке відтоді день у день дужчало.
От був заклопотаний обороною й з ранку до вечора вештався на мурах, у стайнях та воїнських. Платон теж крутився серед одпущеників, які останнім часом підупали на мужності, передавши се почуття й своєму вождеві. Савмак уже вдруге накинув Пантікапеєві декрет про хліб, усі архонти, маґістрати й інші чинці були заклопотані сим декретом і з допомогою гоплітів намагались умовляти багатих пантікапейців здати зайві запаси борошна цареві в борг.
І тільки євнух, не мавши жодних обов'язків, крім писання літопису Боспорського царства, товкся на Царськім акрополі цілими днями. Савмак знав причину сього, та потурав лоґоґрафові, останнім часом відчувши, що не зносить і боїться самоти. Коли людина втрачає силу, вона ховається в гурт, вирішив цар, і ся істина виявилася настільки правдивою, наскільки й безжальною.