— Гукай пити сік, — сказав цар лоґоґрафові, аби загладити свій нестримний вибух. Про римлянина зараз не хотілося й згадувати.
Лоґоґраф уже зовсім одійшов і посміхнувся:
— Радітиму. Ще жодний цар не бував у моїй винарні! Ходімте зараз?
— Дорогою назад, — відповів збайдужілим голосом Савмак і глянув з пагорба. Звідси видно було священний гай хорому Асклепія, й він заквапився далі. Колісниця котилась низом, а вони втрьох ішли навпрошки, чужими виноградниками й садочками, до самої рудні. Євнух зірвав гроно білого хересу й підніс цареві:
— Вже готовий.
Се було виявом примирення, й Савмак охоче заходився дзьобати солодкі випрозорілі зерна. Поки дістались рудні, білі гіматії в усіх трьох укрилися пилком "синього каменю" та вапна, якими пантікапейці обприскували виноградники. Спершу цар, а тоді й супутники його розповили свої гіматії й почали обтрушуватись.
— Ти тут родичів маєш? — спитав Савмак в Евтихія.
— Всі евпатриди в Пантікапеї — так чи так родаки. — Евтихій недбало махнув рукою: — Хай се тобі не пече.
— Зате я не маю в рудні жодного родича, — втрутився євнух, і се було натяком.
Савмак мовчки виважив його поглядом. Евтихій махнув рукою, й з-од дальньої ями, над якою стояло кілька робів у самих пов'язках навколо стегон, підбіг ойконом. Се був одноокий чолов'яга з бичем при поясі, й Евтихій розповів, що той утратив око під час повстання супроти Діофантових воїв минулої зими.
— Як звешся? — спитав Савмак, якому здавалось, ніби він десь уже бачив сього ратника.
— Аполлодор, басилевсе.
Савмак аж тепер згадав балакучого чатника з Валової брами на Феодосійському шляху. Тоді Аполлодор мало не до білого розпік своєю занудливою цікавістю Никонового сотника Лісія, що супроводжував Публія Муція Сцеволу. Аполлодор теж згадав той випадок і почав розповідати, як гектарх Лісій нарадив Діофантові задурити робів, і роби клюнули на вудочку й упустили понтян у Феодосію.
— Але й він, кажуть, здох, — закінчив Аполлодор. — Перська стріла, від неї людина вмирає в той самий час наступного дня.
Тепер Савмак охочіше послухав би, де зараз римський сенатор, що розумує й що чинить. Про нього багато розповіла Елена, розповіла сама, без припрошень, а разом і про себе, й Савмак, отямившись, часто згадував її безжальні слова.
…Я від народження — македонка, сказала Елена. Мій батько та мати були вільними людьми, купцями, й жили в своєму власному домі над аґорою Тесалоніки. Батько мав добру ладдю, діеру, й торгував шкурами: закуповував їх у селах фракійського племені крестонців, що жили понад озером Больба, й продавав на іонійських островах. Усе йшло гаразд, поки римляни, "визволивши" Грецію й Македонію, скинули з себе машкару визволителів.
У Пелі поселився багатий вершник Максімус, він почав торгувати з фракійцями, та наші македонські купці заважали йому. Максімус мав у Тесалоніці, яку римляни перейменували на Терму, ваговитого родича, що стояв на чолі всіх тамтешніх римських кораблів, і тепер, коли котрийсь грецький чи македонський купець перебігав Максімусові дорогу, він скаржився родичеві, й судно нещасного купця таємничим способом зникало.
Тесалонікські купці пробували скаржитись римському намісникові, та хоч усі сліди вели до Максімусового родича, домогтися правди не могли. Рим був зацікавлений у тому, щоб його купці витіснили з ринку купців місцевих, і ніяка сила не могла зарадити "визволеним".
Мій батько довго викручувавсь, та нарешті черга дійшла й до нього, й у таргеліоні місяці наша діера затонула в найтихіший день біля острова Скіроса. Нас підстерегло те саме лихо, що вже спіткало багатьох тесалонікських купців, і мій отець, хоч і відзначався витриманістю, кинувся з факелом до будинку Максімуса. Максімусові роби впіймали його й привели до господаря, тато два місяці просидів у вогкому порубі римського вершника та купця. Максімус був, незважаючи на своє прізвище, дрібненький і лютий, мов шакал, до того ще й злопам'ятний. Для мого батька він вигадав найстрашнішу кару.
Поклявшись Юпітером Аппійським, він сказав, що не має жодної провини в загибелі нашої діери, батька тримав у порубі тільки за те, що той хотів був його спалити, тепер же серце вгамувалося й очахло, й оскільки батько мій — людина добра й щира, він, Максімус, навіть допоможе йому придбати нову діеру.
Й запропонував свої старі ночви з геть потрухлими й поїденими черепашкою боками. Не мавши іншого виходу, батько підписав йому кабальний пожд, бо останнім часом, одколи в Тесалоніці з'явився Максімус, наші справи йшли погано й навіть будинок був закладений, а згодом — перезакладений удруге.
Сталося те, що передбачала мама: куплений навиплату корабель розбила буря відразу ж за Палленою — найближчим з трьох півостровів Халкідіки: так сказали нам римляни з морської сторожі. Мама дякувала кумирам, що хоч тато лишився живий, бо він теж хотів пливти тією діерою, а мама ледве якось умовила його лишитися вдома.
Та радіти було ні з чого. Наш будинок продали, й вирученого срібла не вистачило, щоб сплатити й старий борг і по закладу, й накинуту батькові діеру Максімуса. Батька мого, й маму, й двох старших братів моїх та сестру віддали робами Максімусові, я ж уже й народилась у неволі.
Максімус помстився, як справжній римлянин, і наша сім'я виконувала в його великому домі найчорнішу роботу. Батько ще сподівався викупитись, але борг зростав набагато швидше, й надії його почали згасати. Він так і помер, прикутий до весла діери, й труп його кинули просто в море, як і належало робові. Коли Максімус розпродав моїх сестру та братів не знати й у які краї за море, мама теж почала згасати й урешті згасла; мені виповнилося дев'ять літ. І тільки мене римлянин нікому не продавав, а заходивсь навчати, разом зі ще кількома дівчатками-невільницями, в своїй домашній школі.
Ми цілими днями зазубрювали старих і молодших софістів, трагіків і комедійців, грали на кітарах, арфах і співали всіляких пісень під доглядом суворої й злої навчительки Глафіри, яка не випускала з рук бича, потім перебирались у нові туніки й ішли прислужувати Максімусовим гостям, бо їх збиралося в нього щовечора десятками. Вони пили, розлігшись, вино, їли смачні страви, а коли котромусь уже далі не лізло, він виходив на подвір'я, і я чи котрась із-поміж моїх подруг мусили лоскотати йому гусячою пір'їною в горлянці, щоб він виблював і знову міг їсти та пити разом з усіма пирувальниками.