— Прийшов?
— Іде. Перші ладді проминули Тірітаку.
До вечора половина Діофантових ладь стала за гирлом Сухої річки, решта причалила нижче від гирла, ворожі таґми почали виходити на суходіл, обсівши Тірітакську та Мірмекійську дороги, і лише з боку садків та виноградників Пантікапей зоставсь необложеним.
Спершу Савмак убачав у тому хитрість, бо жоден розумний воєвода не спинився б унизу, віддавши супротивникові гору. Виманює мене до відкритої січі, подумав Савмак. Але минали день за днем, а в обох розрізнених станах Діофанта не видно було готування до рати.
Савмак був ладен спробувати щастя й в одвертій січі, бо на випадок несили мав за спиною міцні мури Пантікапея, та по той бік Сухої річки здіймався високий довгастий горб некрополя, й ним Діофант міг удало скористатись.
Уночі брами всіх пілонів зачинялись, але до ворожих станів було п'ять-сім гін відстані, й на прохання городян Савмак дозволив одчинити брами Західного пілону, аби люди могли зібрати якомога більше винограду, яблук та всілякого іншого плоду. Так тривало до середини метагітніона, серпня місяця, й у чотирнадцятий день, тетрас епі дека, великий колісничий От прийшов до Савмака з дивною новиною. Навіть стриманий Платон, який його супроводжував, блискав очима.
— Його роби втікають, княже! — сказав От. — 3 першого ж дня почали ускакувати. Зуперше по десятеро й двадесятеро, тепер же — сотнями.
Се було майже невірогідно, але От казав правду. Ті самі роби, що зрадили Никона в Феодосії, тепер почали непомітно приєднуватися до виноградарів та садівників і втікати разом з ними.
— Яка причина? — спитав Савмак, і сього разу вихопився Платон.
— Причина — мої стежі, — сказав він майже чистісінькою руською мовою, сим теж не абияк здивувавши царя. — Того, що було в Феодосії, тут не буде: чинимо все для сього.
Такого ніхто взагалі не сподівався. Пішовши на посули Діофанта й Мітрідата, феодосійські роби вчинили змову й здали їм город, сподіваючись од завойовника волі. Та понтійські нашесники не квапились виконувати своїх обіцянок, усіляко зволікаючи. Робам ніхто нічого не чинив, але господарі й далі мали їх за робів і теж, услід за Діофантом, кивали рукою: хай як скінчиться рать із Савмаком! Роби почали здогадуватися, що понтійці просто надурили їх, а коли візьмуть і Пантікапей, вільні лишаться вільними, а роби — робами.
Невільники почали спершу несміливо, тоді дедалі згуртованіше перебігати в Пантікапей. Савмак обурився:
— Хто ж тепер їм повірить, коли вони тоді зрадили вітчу землю, а тепер вирішили покаятись!
Платон спокійно заперечив:
— У роба нема вітчини, царю. Се ж не греки, і не ваші руси, чи древляни, чи туричі, лише народ усякий: і з Персів, і з Фінікії, й Сірії, й Лівії, й звідусюди. Вітчина роба — там, де воля.
За п'ять наступних днів з Діофантового стану повскакували майже всі роби, й стан його знову вирідів, а Савмакова сила зросла на добрих дві тисячі воїв. У двадесятий день метагітніона, в ікас месунтос, коли пантікапейці вийшли на мури, жодної ладді на причалах під городом не було. Лише вдалині, за мисом, де кінчалася пантікапейська затока, видніло кілька задніх кораблів. Їхні весла мірно здіймались і падали, брижачи теплу воду Боспору.
Кумири по-своєму вирішили долю січі, та Савмак знав, що се не побіда, лише перепочинок. Діофант відвів свої ладді до звойованої Феодосії й негайно поверне назад, щойно збереться на силі. Належало готуватися до тривалої облоги, а для побільшеного полку було замало харчу, й се молодому цареві здавалося тепер головним. У місті панувало загальне піднесення, люди ходили в святковому одязі, чинці ж чинили требу вдячности кумирам в усіх пантікапейських хоромах, і кожен виставляв рятівником і збавителем городу свого небесного покровителя. Провидець із царського хорому Аполлона Лікаря, Ератосфен, ходив дугою Дев'ятої тераси й говорив:
— Чорний ворон прогнав ґрифона, і Посідонові нічим дихати від падла й смороду.
Савмак іще з давнішої пори знав, кого провидець називає Чорним вороном, і спробував умовити старого, пішовши під хором Аполлона Лікаря:
— Се на шкоду, старче. Городяни заспокояться, й коли Діофант удруге прийде під наші мури, не будуть готові до січі. Кажи, що ґрифон злякався й хоче знову вертати до Пантікапея.
Та старий провидець лише нестямно блимав на царя каламутними очима, й Савмак не був певен: розуміє він його чи ні? Наступного дня Ератосфен знову вийшов серед люди й знову почав заспокоювати городян, які охоче йому вірили. Сього разу, як доповіли Савмакові, жрець провіщав на аґорі, й цар убачав у тому щось більше, ніж оракульне просвітлення, тож сказав Отові:
— Кинь Ератосфена в поруб!
От згідливо кивнув, Дамон же, який був присутній при сій розмові, почав доводити, що Ератосфен своїми речіннями допомагає пантікапейцям, уселяючи в їхні душі впевненість, а розправа над ним обурить — смертних і безсмертних.
— А ми потім принесемо кумирам спокутну жертву, — сказав Савмак, От удоволено всміхнувсь і вийшов, а Дамон провів його лютим поглядом до самих дверей тронного екуса.
У цей час у світлиці з'явилась царівна Вероніка, слаба й схудла, мов тінь, і, не помічаючи Савмака з Дамоном, біля самих ніг їхніх почала щось видивлятись на підлозі, тихо бурмочучи. Вони стояли й дивилися, доки басиліса й вийшла, лише тоді Дамон сказав:
— То все — покута…
Його слова стосувалися попередньої розмови, й Савмак не лишився в боргу:
— А де твої сини, Дамоне? Я вже давно не бачив ні Досітея, ні Теодосія.
— Навіщо вони тобі? — підозріло глянув на нього Дамон.
— Навіщо?.. — Савмак трохи помовчав, аби випробувати терпець старого евпатрида, й коли той почав плямкати й борода його засіпалася вниз і вгору, сказав: — Речуть, ніби кумири повертають несамовитій жоні розум, щойно вона стане під вінець Афродіти…
— То й веди її вінчатись! — огризнувся Дамон. — Перісад же ствердив декрет своїм царським характером.
Савмак примружив око:
— Так мовлять же, ніби я вбив Перісада.
— Хто мовить?
— Ти перший.
— Я-а?! — Дамон од несподіванки зчервонів, і вічі йому наллялися слізьми ляку. Він досі ніколи так принизливо не лякався, й Савмак вирішив, що на сьогодні з Дамона достатньо й стільки.