Трудівники моря

Страница 97 из 129

Виктор Гюго

вітри, що розносять міазми пропасниці; і ті, що, примчавши, доводять до кипіння грязеві й сірчані сопки Калабрії; і ті, під якими іскриться шерсть африканських пантер, що ганяють у нетрищах Залізного мису; і ті, що летять, струшуючи з хмар грізну роздвоєну блискавицю, схожу на жало тригоноцефала; і ті, що несуть з собою чорні сніги. Така армія вітрів.

Поки Жільят будував свій хвилеріз, Дуврський риф чув віддалений чвал цієї кінноти.

Ми щойно сказали, що поняття "вітер" означає сукупність усіх вітрів.

Ця орда насувалася.

З одного боку — легіон.

З другого — Жільят.

V

Жільят робить вибір

Темні сили вдало підібрали хвилину. Випадок, якщо він існує, дуже меткий.

Поки бот був загнаний у бухту стрімчака "Людина", поки машина міцно сиділа в розбитій Дюранді, Жільят був непоборний. Бот перебував у безпеці, машина — під захистом; Дуври, ув'язнивши машину, прирекли її на повільне знищення, але оберігали її від будь-яких випадковостей. Так чи інакше Жільят мав шанс на порятунок. Гинучи, машина не загрожувала загибеллю йому. Він урятувався б на човні.

Але дочекатися, поки човен буде виведений з місця стоянки, де він був недосяжний, дати йому можливість проникнути в Дуврську ущелину, набратися терпіння, поки його також не полонить риф, дозволити Жільятові зайнятися врятуванням машини, спуском її з Дюранди і установкою на борту бота, не стати на заваді надлюдській праці, завдяки якій машина і опинилася в човні, погодитись на цю удачу — ось де була захована пастка. За всім цим стояв лиховісний привид безодні, сповнений похмурої підступності.

Тепер усе — машина, бот, Жільят — зібралося докупи в скелястому провулку рифу. Тепер вони становили собою єдине ціле. Розбити човна об риф, пустити на дно машину, втопити Жільята, — для цього був потрібен один-єдиний поштовх, спрямований в одну точку. З усім можна було покінчити зразу, одночасно, не розкидаючись; все могло бути знесене одним махом. Важко уявити собі небезпечніше становище, ніж те, в якому опинився Жільят. Здавалося, що той самий сфінкс, який, за здогадами мрійників, ховається в надрах пітьми, поставив перед ним дилему. Залишайся або виїжджай.

Виїжджати було безглуздо, залишатися — страшно.

VI

Двобій

Жільят піднявся на Великий Дувр. Звідти він побачив усе море.

На заході творилося щось неймовірне. Там виростала стіна. Велетенська стіна із хмари, перегороджуючи простір від краю до краю, повільно повзла від горизонту до зеніту. Стіна прямовисна, без єдиної тріщини на всій своїй висоті, без єдиної зазубрини зверху, здавалась вибудованою під кутомір і вирівняною під шнур. Стіна з хмари була схожою на гранітну. На півдні крутий спад хмари був абсолютно перпендикулярний до моря, а на півночі її гребінь, трошки зігнутий на зразок листа покрівельної бляхи, переходив у довгий, злегка похилий спуск. Стіна туману ширилася, наростала, але карниз її залишався паралельним лінії горизонту, майже невидної в сутінках, що нахлинули так несподівано. Повітряна стіна насувалася в цілковитій тиші. Ні згини, ні складки, ні виступи — ніщо не міняло й не хвилювало її поверхні. В незрушності насування цієї озії було щось моторошне. Померкле сонце, оповите згубним серпанком, тьмяно освітлювало це апокаліптичне видиво. Хмара затягла вже майже півнеба. Вона здавалася спадом страшної безодні. Ніби гора мороку виросла між небом і землею. Серед білого дня насувалася ніч.

Повітря нагрілось, як від гарячої печі. Із цієї таємничої товщі хмар валував туман, як у лазні пара. Небо, що з синього стало білим, тепер з білого стало сірим. Воно нависло велетенською аспідною дошкою. А внизу другою аспідною дошкою лежало тьмяне, свинцеве море. Ні подуву, ні плюскоту, ні шуму. Скільки сягнеш оком — пустельне море. Ніде не розвівалося вітрило. Птахи поховалися. Щось зрадливе відчувалося в самому безмежжі. Непомітно наростала і згущувалася темрява.

Рухома гора випарів, що наближалася до Дуврів, належала до тих хмар, які можна було б назвати хмарами-вояками. То підступні хмари. Крізь темні румовища хмар проглядали чиїсь косі погляди. Наближення цієї махини вселяло жах.

Уважно придивившись до хмари, Жільят процідив крізь зуби: "Я хочу пити, і ти даси мені напитися!" Якусь мить він стояв непорушно, втупившись у хмару. Він ніби міряв поглядом бурю.

Його червона шапка лежала в кишені куртки, він витяг її і надів на голову. Вийняв з нори, яка так довго служила йому місцем нічного притулку, свої пожитки, одяг ногавиці, накинув на спину непромокальний плащ, наче лицар, що перед боєм натягає на себе весь свій обладунок. Нагадаємо, що в нього не було черевиків, але його босі ноги загрубіли під час шамотання по скелях.

Спорядившись до бою, він глянув на хвилеріз, поквапом схопив перев'язану вузлами вірьовку, спустився з майданчика Дувру і, пробираючись по нижніх виступах рифу, побіг до свого складу. Не минуло й кількох хвилин, як він уже був за роботою. Велетенська безмовна хмара могла почути стукіт його молотка. Що робив Жільят? Із решток цвяхів, вірьовок, балок у східній горловині протоки, футів на десять-дванадцять нижче від хвилеріза, він майстрував ще одну решітчасту загороду. Усе ще стояла глибока тиша. В щілинах рифу не зворухнулась жодна билинка. Раптом сонце сховалося. Жільят підвів голову.

Насуваючись, хмара згасила сонце, воно наче раптом щезло, його замінило якесь бліде і тьмяне світіння.

Стіна з хмаровиння змінила свій вигляд. Тепер вона вже не виглядала суцільною. Зібралася в горизонтальні складки і, досягши зеніту, нависла над поки що чистою смугою неба. Тепер вона йшла поверхами. Формація бурі вимальовувалась у ній так само чітко, як геологічна формація в розрізі землі. Можна було розрізнити поклади дощу і пласти залягання граду. Блискавок не було, але скрізь розсіювалось якесь жахливе тьмяне сяйво. Уявлення про жах може бути зв'язане з уявленням про світло. Чулося важке дихання грози. Стояла темна тремтлива тиша. Жільят мовчки дивився, як над його головою сходяться імлисті брили, як згущуються кублища хмар. Над обрієм висіла, розпростершись, попелясто-сіра смуга туману, а в зеніті — свинцевого кольору; сизе лахміття спадало з хмар угорі на тумани внизу. Тло, яке становила собою хмарна стіна, було тьмяним, каламутним, землянистим, похмурим, таким, що й не опишеш. Вузька білувата хмарина, примчавши бозна-звідки, перетнула навскіс із півночі на південь високу похмуру стіну. Одним своїм краєм ця хмарина тяглася по морю. Там, де вона стикалася з розбурханими хвилями, у пітьмі можна було б розрізнити якусь стиснуту червону пару. Під довгою безбарвною хмарою, зовсім низько, сновигали, наштовхуючись одна на одну, маленькі чорні хмаринки, так, ніби вони не знали, що їм робити. Велетенська хмара в глибині, розростаючись зразу на всі боки, продовжуючи свій лиховісний наступ, згущувала морок. На сході, позаду Жільята, лишалося тільки одне віконце ясного неба, яке ось-ось мало закритися. Хоч вітру й не відчувалось, але в повітрі наче пролетів подрібнений, розвіяний серпанковий пух, ніби там, за стіною мороку, тільки-но обпатрали гігантського птаха. Чорне цупке склепіння нависло над морем, стикаючись з ним на обрії і зливаючись в імлі. Щось насувалось, і це було відчутно. Щось велетенське, важке, злостиве. Темінь густішала. Раптом з неймовірним гуркотом ударив грім.