"Отже, моя депресія справила б неприємне враження? — іронічно подумав Жіль.— Порядна людина не має права заслабнути... Добрий журналіст мав бути щасливим, діяльним, навіть розбещеним, але не пригніченим. Слово че-Ьті, все скінчиться тим, що коли-небудь почнуть труїти сумних людей... Ото буде роботи!"
— Ти задоволений? — почувся знову лагідний голос Жана, якому, певно, дуже подобалося бути лагідним.— Колн ти приїдеш?
і — Завтрашнім поїздом,— не дуя^е впевнено відповів Жіль.— Літака немає, ти ж знаєш. Приїду завтра експресом об одинадцятій вечора. ^ — Виїжджай краще сьогодні.
— Невже це так страшенно горить? Якщо він вирішив мене взяти, то може день почекати.
Запала коротка мовчанка, потім почувся розчарований голос Жана.
— Я думав, для тебе горить, та й годі. Я зустріну тебе завтра на вокзалі. До побачення, старий.
Він поклав трубку, Жіль витер мокрий лоб, бо зіпрів у страшенно паркій кабіні. О третій у нього було побачення з Наталі. Невже він тільки через це затримується? Адже він зпав: щоразу, коли в них у газеті звільняється відповідальна посада, справді починається пожежа. Там, мабуть, знялася добра метушня. А він через жінку, можливо, ризикує пропустити нагоду. Може, знову подзвонити Жа-нові, що він приїде сьогодні ж? Жіль вагався, він потупцяв перед телефоністкою. Потім побачив у вікно, як хвилюються на вітрі жита, зеленіє трава, уявив собі гаряче тіло Наталі, її розумні поради і швидко вийшов. Флоран чекав його біля дверей, сидячи за кермом своєї машини.
— Ну як, добрі новини?
У нього був занепокоєний вигляд, і Жіль, який ніколи його не помічав, на мить відчув щиру симпатію до цього створіння з великими голубими очима. Він досить відважно всміхнувся Флоранові, бо той якраз їхав "у пригарку" з великим ваговозом.
— Мені пропонують у газеті досить високу посаду.
— Бачите, все влаштовується,— вигукнув Флоран,— все зразу влаштовується... Я завжди казав: життя — це як хвилі в морі,— одна вгору несе, друга вниз...
1 він показав руками рух хвиль, та так, що вони мало по залетіли в кювет. А втім, можливо, Флоран мав рацію. Але Жіль не наважився відповісти, що боїться і щасливих, і нещасливих хвиль, боїться відповідальності, що чекав його на новому місці, і пристрасті Наталі не менше, піж будепщини й самотності.
Розділ VIII
— Отже, ти завтра їдеш? — повторила Наталі.
Вона лежала одягнена на ліжку Жіля і про щось думала. Як тільки вона прпїхала, він їй усе розповів, загалом задоволений з того, що може в її очах виступптп в ролі честолюбного переможця, набагато приємнішій від ролі невдахи і неврастеніка. Захопившись, він навіть змалював не без ліризму важливість своєї нової роботи, моральну відповідальність перед читачами, жагучу цікавість, яку викликає у них зовнішня політика, одне слово, він виявив такий ентузіазм, який мав би виявити і в час телефонної розмови з Жаном. У нього навіть майнула іронічна думка, що він намагається засліпити свою коханку, щоб притлумити докори сумління перед розчарованим Жаном. Але Наталі зовсім не була засліплена. Вона була скоріш трохи приголомшена.
— Я поїду на тиждень,— пояснив він.— На тиждень або на два. А тоді повернуся. Я стану до роботи тільки у жовтні.
— Як школярі',— неуважно сказала вона.
Жіль почав трохи нервуватпся. Що більше він розповідав про свою майбутню посаду, то дужче сам починав вірити в її важливість, привабливість, аж доки не став сердитись і сам на себе, і на Наталі за те, що залишився на побачення з нею, ризикуючи втратити таке відповідальне місце. Та вголос він усе ж не смів висловити своїх думок. Вона сама заговорила про це.
— Якщо це так важливо, чому ти не поїхав сьогоднішнім поїздом?
— Бо ми з тобою мали побачитись.
-Йому почувся фальш у власних словах, а проте він сказав правду. Наталі уважно подивилась на нього.
— А може, ти просто подумав, що незручно кинути жіп
1 У Франції навчальний рік починається першого жовтня.
ку, залишившії їй тільки коротку записку, павіть якщо ти знайомий з нею лише два тижні?
Говорила вона спокійно, і Жіль піймав себе на тому, що заперечливо хитає головою, навіть червоніє, ніби збрехав. А що, коли вона, зрештою, має рацію і він ніколи не повернеться? Його захопить Париж, літо, приятелі, море, подорожі, і, можливо, Наталі залишиться для нього лише спогадом про двотижневий роман на початку літа у Лімузе-ні. Нараз він побачив себе очима цієї жінки — вільним, рішучим, знову легковажним і впевненим у собі, яким був усе життя. Його заполонила глибока ніжність, і він сам не знав, чим вона викликана: вдячністю за те, що Наталі відродила в ньому його колишній веселий, майже забутий ним образ, чи, може, в ньому обізвалася жалість до неї в передчутті, що він не повернеться. Він нахилися до Наталі.
— А як я не повернуся, що ти робитимеш?
— Приїду до тебе,— спокійно сказала вона.— Поцілуй мене.
Він поцілував її і зразу ж забув і Париж, і політику. Спочатку^, він цинічно подумав, що в усякому разі її йому бракуватиме як коханки, а потім забув і це й ще довго лежав нерухомо, поклавши голову їй на плече, наляканий самою думкою про розлуку з нею хоча б на тиждень. Вона мовчки гладила його по голові, перебирала волосся на потилиці. Надвечірнє сонце заливало кімнату світлом, і він раптом подумав, що ніколи не забуде цієї миті. Хоч би що там сталося.
— Я відвезу тебе завтра на вокзал,— сказала вона.— Не в Лімож, а у В'єрзон. І приїду за тобою, коли ти повернешся.
В її голосі прозвучав дивний спокій, схожий на спокій відчаю.
Частина третя
ПАРИЖ Розділ І
Про Елоїзу він згадав лише на вокзалі, побачивши, як вона біжить пероном йому назустріч. За нею йшов Жан, добродушний і трохи загадковий; Жілю довелося відповісти довгим поцілунком на поцілунок цієї чужої тепер для нього жінки, і він був приголомшений своєю забудькуватістю. "Таж справді,—думав він,— вона існує, живе у мене, це жахливо... Все ж таки Жан міг би нагадати мені..." І ця думка насмішила його. Ніби щоразу, коли повертаєшся з відпустки, добрий друг мусить нагадувати, що ти маєш коханку і що вона живе у твоєму домі... Тепер Елоїзині парфуми, дотик її губів були йому неприємні. Він згадав останній поцілунок Наталі у В'єрзоні три години тому, їхнє відчайдушне, самозабутнє прощання, і його обійняв забобонний страх. А що як з нею сталась аварія, коли вона поверталася важкою покрученою дорогою з повними сліз очима, які він побачив в останню хвилину? Він сам добрих п'ять хвилин не міг прийти до тями, сидячії в купо, поки нарешті встав і твердою ходою пішов до вагона-ресто-рану. В ту хвилину він не міг би вести машини, а Наталі ;Ж так швидко їздить! Добре, але так швидко! Ні, він стає наче ідіот. Жіль м'яко вивільнився з Елоїзиних обіймів, поляскав Жана по плечу і спробував усміхнутись. Вокзал був чорний від кіптяви, навколо стояв оглушливий гуркіт. Лише сидячи в Жановій машині, він знову побачив свій улюблений Париж, свій лінивий і синій нічний Париж, свій літній Париж. І на згадку про те, скільки щастя він 8азнав у цьому Парижі протягом останніх десяти років, у нього стиснулося серце, ніби всі ті радощі були пазавжди втрачені для нього. Йому стало страшно, він знов відчув себе розгубленим, пі на що не спроможним. Він усе віддав би зараз, щоб бути десь на луці в Лімузені й лежати в затінку поруч з Наталі.