— Я… я повинна була інакше ставитись до нього… Я була…
— Забудьте про це. Каяття — найдаремніша на світі річ. Нічого не можна повернути. І нічого не можна виправити. Якби можна, то всі ми були б святі. Життя не ставило собі за мету зробити нас довершеними. Хто довершений, тому місце в музеї.
Джоан Маду мовчала. Равік побачив, що вона надпила зі склянки й знов відхилилась на подушку. Було ще щось… але він надто втомився, щоб думати про це. До того ж йому все було байдуже. Він хотів спати. Завтра на нього чекала операція. А це все його вже не обходило. Він поставив на підлогу поряд із пляшкою порожню чарку. Дивно, де тільки часом не опиняєшся, подумав ще він.
VI
Коли Равік зайшов, Люсьєна Мартіне сиділа біля вікна.
— Ну як? — спитав він. — Приємно вперше підвестися з ліжка?
Дівчина глянула на нього, тоді у вікно, на сірий, похмурий день і знов перевела погляд на нього.
— Погана погода, — сказав Равік.
— Та ні,— відповіла вона. — Для мене гарна.
— Чому?
— Бо не треба виходити надвір.
Вона сиділа зіщулена в кріслі, накинувши на плечі дешеве ситцеве кімоно, худенька непоказна істота з зіпсованими зубами, — але для Равіка тієї хвилини вона була краща за Єлену Троянську. Була клаптиком життя, яке він урятував своїми руками. Щоправда, пишатися не дуже було чим, адже недавно він одну втратив. Наступну також, певне, втратить. Зрештою, він втратить їх усіх, і себе самого теж. Але ця поки що врятована.
— Розносити капелюшки в таку погоду не велика втіха, — сказала Люсьєка.
— А ви розносили капелюшки?
— Так. У мадам Ланвер. В ательє на авеню Матіньйон. До п'ятої години ми шили. А потім треба було рознести клієнткам коробки. Тепер пів на шосту. Якраз у цей час я бігала з капелюшками. — Вона знов глянула у вікно. — Шкода, що дощ перестав. Учора було краще. Дощ лив як із відра. А сьогодні комусь доводиться бігати.
Равік сів навпроти неї на підвіконня. Дивно, подумав він. Сподіваєшся, що людина, яка уникла смерті, буде безмежно щаслива. А такого майже не трапляється. Ось і ця дівчина теж. Із нею сталося невеличке диво, а її тішить лише одне: що можна не виходити на дощ.
— Чого ви прийшли саме в цю клініку, Люсьєно? — спитав він.
Вона насторожено глянула на нього.
— Мені про неї сказали.
— Хто?
— Одна знайома.
— Хто саме?
Дівчина завагалася.
— Вона також була тут. Я провела її сюди, до самих дверей. Тому й знала адресу.
— Коли це було?
— За тиждень переді мною.
— Це та, що померла під час операції?
— Так.
— І ви однаково прийшли сюди?
— Прийшла, — байдужим голосом відповіла Люсьєка. — А чому ж ні?
Равік не сказав того, що хотів сказати. Він дивився на її дрібне, холодне обличчя. Колись воно було ніжне, а життя так швидко зробило його твердим.
— А перед цим ви були і в тієї самої акушерки? — спитав він.
Люсьєна не відповіла.
— Чи в того самого лікаря? Можете спокійно мені сказати. Я однаково їх не знаю.
— Спершу була Марі. На тиждень раніше. На десять Днів.
— І ви пішли туди, хоч знали, що сталося з Марі?
Люсьєна здвигнула плечима.
— А що я мала робити? Довелося йти на ризик. Іншої я не знала. Дитина… куди б я ділася з дитиною?
Вона дивилась у вікно. На балконі навпроти стояв чоловік у шлейках і тримав над головою парасольку.
— Скільки мені ще лежати, докторе?
— Тижнів зо два.
— Цілих два тижні?
— Це недовго. а що?
— Треба грошей та й грошей.
— Може, пощастить виписати вас на кілька днів раніше.
— Ви думаєте, я зможу стільки заплатити? В мене мало грошей. Страшенно дорого — за кожен день по тридцять франків.
— Хто вам таке сказав?
— Сестра.
— Котра? Ежені…
— Так. Вона сказала, що за операцію і за перев'язки доведеться платити окремо. Вони дорого коштують?
— За операцію ви вже заплатили.
— Сестра сказала, що то дуже мало.
— Сестра добре не знає, Люсьєно. Краще потім спитаєте в доктора Вебера.
— Я хотіла б знати раніше.
— Навіщо?
— Тоді мені легше було б підрахувати, скільки доведеться відробляти. — Люсьєна глянула на свої тонкі, поколені голкою пальці.— І за кімнату доведеться заплатити за цілий місяць, — додала вона. — Я прийшла сюди тринадцятого. П'ятнадцятого треба було б попередити господиню, що я вибираюся. А тепер доведеться платити за цілий місяць. Задарма.
— Вам ніхто не допомагає?
Люсьєна підвела на нього очі. Обличчя її раптом постаріло років на десять.
— Ви ж самі розумієте все, докторе! Він тільки лютував. Він, мовляв, не знав, що я така дурепа. А то б нізащо не зв'язувався зі мною.
Равік кивнув головою. Давня казка.
— Люсьєно, — мовив він, — ми спробуємо щось забрати назад у тієї жінки, що зробила вам аборт. Вона винна. Тільки назвіть її прізвище.
Дівчина швидко випросталась. Вона враз усім своїм єством наготувалася до відсічі.
— З поліцією? Ні, ще й сама вклепаюся.
— Без поліції. Ми її тільки налякаємо.
Дівчина гірко засміялася.
— Її ви не налякаєте. То залізна жінка. Мені довелося заплатити їй триста франків. І що вийшло?.. — Люсьєна розгладила кімоно. — Декому просто не щастить, — додала вона спокійно, ніби йшлося не про неї саму.
— Неправда, — відповів Равік, — вам дуже пощастило.
Равік побачив Ежені в операційній. Вона начищала до блиску нікельовані інструменти. Ежені любила цю роботу. Бона так захопилася нею, що не почула, як зайшов Равік.
— Ежені! — покликав він.
Вона здригнулась і обернулася до нього.
— Ох, це ви! Завжди ви мене лякаєте.
— Не знав, що я такий страшний. А от вам не годилося б лякати пацієнтів розмовами про гонорар і плату за лікування.
Ежені випросталась і завмерла з ганчіркою в руках.
— Он що. Та повія, звичайно, відразу ж розплескала все.
— Ежені,— мовив Равік, — серед жінок, які жодного разу не спали з чоловіком, більше повій, ніж серед тих, що заробляють цим свій гіркий хліб. Я вже не кажу про одружених. А, крім того, дівчина нічого не розплескала. Ви тільки зіпсували їй день, та й годі.
— А хоч би й зіпсувала! Бач, яка вразлива! З її способом життя!
Ох ти, ходячий катехізисе моралі, подумав Равік. Гидотна, чванькувата святеннице. Що ти знаєш про самоту цієї маленької модистки, яка зважилася піти до тієї самої акушерки, що скалічила її товаришку, і в ту саму клініку, де товаришка померла? І яка тепер каже тільки одне: "А що я мала робити?" і "Як я за все розрахуюся?.."