— Грілка. У вас же було запалення легень.
— Чудово. Але свої легені я грію коньяком. — Равік витяг з кишені дві банкноти.
— У вас, мабуть, немає й піжами. Я можу вам запропонувати.
— Дякую, голубе, — Равік глянув на старого портьє.— Тільки вона буде, мабуть, замала на мене.
— Ні, саме добра. І зовсім нова. Скажу вам під секретом, мені її подарував один американець. А йому подарувала дама. Я таких речей не ношу, волію нічні сорочки. Вона зовсім нова.
— Добре, несіть. Побачимо.
Равік почекав у коридорі. Там стояло три пари черевиків. Біля одних дверей — закриті, з гумовими розтяжками. З-за тих дверей долинало гучне хропіння. Біля других були виставлені чоловічі брунатні черевики й жіночі лаковані чобітки з короткими халявками, високими підборами й застібками. Вони стояли поряд, перед одними дверима, а здавалися дивно чужими одні одним.
Портьє приніс піжаму. Вона була розкішна — блакитний штучний шовк і золоті зірки по ньому. Якусь хвилину Равік мовчки дивився на неї. Він розумів американця.
— Правда, чудова? — гордо сказав портьє.
Піжама була цілком нова. Навіть запакована у фірмову коробку "Магазен дю Лувр", де її куплено.
— Шкода, — сказав Равік. — Хотів би я бачити ту даму, що її вибирала.
— На цю ніч вона ваша. Вам не обов'язково її купувати.
— А скільки за ніч?
— Скільки дасте.
— Ви хіба не француз?
— Француз. Із Сен-Назера.
— Коли так, то вас зіпсувало спілкування з американцями. Крім того, за цю піжаму хоч скільки дай — буде замало.
— Я радий, що вона вам сподобалася. На добраніч, пане. Завтра я заберу її в дами.
— Я сам її поверну вам уранці. Збудіть мене о пів на восьму. Легенько постукайте, і я почую. На добраніч.
— Гляньте. — Равік показав Джоан Маду піжаму. — Шати для Діда Мороза. Ваш портьє — чарівник. Зараз я навіть надягну її. Для цього треба мати не тільки відвагу, а й не боятися бути смішним.
Він постелив собі на канапі. Йому було байдуже, де спати — у своєму готелі чи тут. У коридорі була досить пристойна ванна, а в портьє він роздобув нову зубну щітку.
Все інше не мало значення. Джоан була для нього немов пацієнтка.
Він налив склянку коньяку і разом із чаркою, яку приніс портьє, поставив коло ліжка.
— Думаю, цього вам досить, — сказав він. — Так простіше. Не треба мені буде вставати й дивитися, чи у вас порожня чарка, й наливати знов. Пляшку і другу чарку я поставлю біля себе.
— Мені не треба чарки. Я можу пити зі склянки.
— Ще краще.
Равік ліг на канапу. Він був задоволений, що жінка не розпитувала, зручно йому чи ні. Вона домоглася свого і тепер, хвалити бога, не обтяжувала себе зайвою гостинністю.
Він налив чарку й поставив пляшку на підлогу.
— Салют!
— Салют! І дякую.
— Все гаразд. Я й так не мав великого бажання виходити на дощ.
— А він іще йде?
— Іде.
Знадвору крізь тишу долинав тихий стукіт, ніби до кімнати хотіло проникнути щось сіре, невтішне, позбавлене форми, сумніше за самий смуток, — якийсь далекий неозначений спогад, безмежна хвиля, яка, прилинувши, хоче забрати з собою й поховати те, що колись викинула на острівець і забула — крихту людини, світла й думки.
— Такої ночі добре пити.
— Так. Але погано бути самій.
Равік хвилину помовчав.
— До цього нам усім довелося звикати, — врешті сказав він. — Те, що раніше нас зв'язувало, тепер зруйноване. Ми тепер як намистини, що розсипалися з порваної нитки. Нема вже нічого надійного. — Він знов налив собі чарку. — Якось іще хлопцем я ночував улітку на луці. На небі не було ані хмаринки. Засинаючи, я бачив над лісом на обрії сузір'я Оріона. А потім прокинувся вночі й побачив його просто над собою. Цього я ніколи не забуду. Я вчив у школі, що Земля — планета й що вона крутиться, але сприймав це, як усю іншу книжкову мудрість, не задумуючись над нею. А тоді вперше осягнув, що це правда. Я відчув, як Земля нечутно летить у безмежному просторі. Відчув так сильно, що мало не вчепився в траву, щоб мене не скинуло. Мабуть, тому, що, прокинувшись зненацька з глибокого сну, ще позбавлений пам'яті й звичок, побачив перед собою величезне, незвично зміщене небо. Земля раптом стала для мене не досить надійною, і відтоді вона й залишилась ненадійною. — Він випив свою чарку. — Це дещо ускладнює, але багато чого й полегшує.— Він глянув у напрямку ліжка й додав: —Ви вже, мабуть, засинаєте. Коли так, то просто не відповідайте.
— Ще ні. Але скоро засну. Щось у мені ще не спить. Воно холодне й ніяк не засне.
Равік поставив пляшку біля себе на підлогу. Тепло кімнати поволі просякало в нього бурою втомою. Набігали тіні. Помахи крил. Чужа кімната, ніч, а надворі одноманітно вистукує дощ, наче десь далеко торохтить барабан… Ледь освітлена хатина на краю хаосу, малесеньке багаття, що надаремне блимає в пустелі… Чиєсь обличчя, до якого ти промовляєш…
— Ви теж колись таке відчували?
Вона помовчала.
— Відчувала. Тільки не так. Інакше. Коли я цілими днями не мала з ким перемовитись словом, а вночі тинялася їю місту і скрізь бачила людей, які йшли кудись, у яких була мета, була домівка… Тільки в мене нічого не було. Тоді все поступово втрачало реальність, ніби я втонула і брела під водою по чужому місту…
Хтось піднявся сходами. Брязнув ключ, і хряснули двері. Відразу після того глухо зашуміла вода в кранах.
— Чого ви сидите в Парижі, коли у вас тут нікого немає? — спитав Равік, уже засинаючи.
— Не знаю. А куди мені їхати?
— Вам нікуди повернутися?
— Нікуди. Зрештою, ніхто нікуди не може повернутися.
Вітер шпурляв у шибки хвилі дощу.
— А чого ви приїхали в Париж? — спитав Равік.
Джоан Маду не зразу відповіла. Він подумав, що вона вже спить.
— Ми з Рашинським приїхали сюди, бо хотіли розлучитися, — нарешті сказала вона.
Ця відповідь не здивувала Равіка. Є хвилини, коли тебе ніщо не може здивувати. Чоловік, який щойно повернувся в кімнату навпроти, почав блювати. Крізь двері чути було приглушений стогін.
— То чого ж ви були в такому розпачі?
— Бо він помер! Помер! Його раптом не стало! Його не повернеш назад! Помер! Уже нічого не можна вдіяти! Невже ви не розумієте?
Джоан Маду ледь підвелася на ліжку й пильно глянула на Равіка.
Бо він пішов раніше, ніж ти встигла піти від нього. Залишив тебе саму раніше, ніж ти встигла підготуватися до цього.