Трістан

Страница 11 из 13

Томас Манн

Зате Ваша дитина, син Габріели Екгоф, переможно бере 8 життя все повними пригорщами. Може, він піде слідами свого батька і стане купцем, сумлінним платником податків і любителем добре попоїсти, а може, буде солдатом чи службовцем, сліпою і слухняною підпорою держави; в кожному разі з нього вийде чужа мистецтву, нормальна істота, безтурботна і впевнена, дужа й дурна.

Знайте ж, шановний пане, що я ненавиджу Вас і Вашого сина, як ненавиджу саме життя, яке Ви втілюєте собою,— нице, сміховинне і все ж таки переможне життя, вічну протилежність і смертельного ворога краси. Не можу сказати, що я Вас зневажаю. Не можу. Я чесний. Ви сильніший за мене. Єдине, що я можу протиставити Вам у боротьбі,— це високу зброю, знаряддя помсти слабкої людини: слово і дух. Сьогодні я скористався цією зброєю. Бо цей лист — я й тут чесний, шановний пане,— і є помста, і якщо хоч од-не-однісіньке слово в ньому досить гостре, блискуче й гарне, щоб у Вас влучити, примусити Вас відчути чужу силу, хоч на мить вивести Вас із Вашої волячої рівноваги, то я буду страшенно радий.

Детлеф Шпінель"

Пан Шпінель запечатав конверт, наліпив марку, вишуканими літерами вивів адресу й відправив листа на пошту.

Пан Клетеріан постукав у двері Пана Шпінеля. В руці він тримав великий, списаний рівними літерами аркуш і мав такий вигляд, наче зважився на якусь рішучу дію. Пошта зробила свою справу, лист пройшов свій шлях і, здолавши дивовижну мандрівку із "Затишка" в "Затишок", потрапив у руки адресата. Була четверта година дня.

Коли пан Клетеріан зайшов до кімнати, пан Шпінель сидів на канапі й читав свій власний роман з химерним малюнком на обкладинці. Він здивовано підвівся, запитливо глянув на гостя і весь спаленів.

— Добрий день,—привітався пан Клетеріан.— Пробачте, що я вам перешкодив. Але дозвольте запитати, чи не ви оце написали? — Він підняв угору великий, списаний рівними літерами аркуш, який він тримав у лівій руці, і ляснув по ньому навідліг правою рукою так, що папір аж затріщав. Потім засунув праву руку в кишеню широких зручних штанів, схилив голову набік і розтулив рота, як, буває, дехто робить, щоб краще чути.

На диво, пан Шпінель усміхнувся — послужливо, трохи збентежено і ніби прохаючи вибачення. Тоді провів рукою по голові, немов щось пригадуючи, і сказав:

— Ах, справді... так... я дозволив собі...

Річ у тому, що сьогодні він дав собі волю й проспав до полудня. Через це його мучило сумління, в голові в нього гуло, він почував себе знервованим і не здатним на опір. До того ж весняний вітер зробив його млявим і схильним до розпачу. Все це треба згадати, щоб пояснити його вкрай безглузду поведінку під час подальшої сцени.

— Он як! Ага! Гарно! — мовив пан Клетеріан.

Він притиснув підборіддя до грудей, насупив брови, простягнув уперед руки — одне слово, добре підготувався, щоб після цього формального запитання нещадно перейти до справи. Але він був такий самовдоволений, що готувався трохи задовго. Те, що, врешті, настало після цього, не зовсім відповідало загрозливій ґрунтовності цієї мімічної підготовки. Проте пан Шпінель помітно зблід.

— Дуже гарно! — знов сказав пан Клетеріан.— Тоді, добродію, дозвольте дати вам відповідь усно, бо я вважаю, що це справжнісінький ідіотизм — писати довжелезні листи людині, з якою будь-коли можна поговорити.

— Ну... вже аж ідіотизм...— мовив пан Шпінель, усміхаючись винувато, майже покірно.

— Ідіотизм! — повторив пан Клетеріан і енергійно труснув головою, щоб показати, як твердо він переконаний, що має слушність.— Я б пошкодував марнувати слова на цю писанину, я б, щиро скажу, погидував загорнути в неї бутерброд, якби вона не пояснила мені дещо, певні зміни, про які я досі не знав... А втім, це до справи не стосується, а до вас тим паче. Я ділова людина, і в мене є інший клопіт, аніж ваші невимовні видива...

— Я написав "незгасне видиво",— мовив пан Шпінель і випростався.

Це була єдина мить під час їхньої розмови, коли він виявив гідність.

— Незгасне... невимовне... — відповів пан Клетеріан і заглянув у лист.— У вас препогане письмо, любий мій, я б не взяв вас до себе в контору. На перший погляд здається, що воно дуже рівне, а як придивишся, то видно, що там літеру не доведено, а там рука затремтіла. Але це ваша справа, мене це не стосується. Я прийшов сказати вам, що, по-перше, ви блазень,— а втім, думаю, ви й самі це знаєте,— а крім того, страшний боягуз, і це також, мабуть, мені не треба вам доводити. Дружина мені якось писала, що, зустрічаючись з жінками, ви не дивитесь їм в обличчя, а тільки ледь поглядаєте на них, тому що боїтесь дійсності, хочете, щоб у вас лишилося від них гарне враження. На жаль, потім вона перестала розповідати про вас у листах, а то я б ще взнав багато всіляких історій. Така вже ви людина. Кожне третє слово у вас "краса", а насправді ви боягуз, лицемір і заздрісник. Звідси й ваше нахабне зауваження про "темні коридори", яким ви думали мене вбити, а вийшло, що тільки насмішили. Насмішили! Оце щоб ви знали! Ну як, трохи пояснив я вам "ваші вчинки і вашу сутність", нікчемний ви чоловіче? Хоч це й не мій "пекучий обов'язок", ха-ха-ха!

— У мене написано "неминучий обов'язок",— поправив його пан Шпінель, але на цьому й перестав сперечатися. Він безпорадно стояв перед паном Клетеріаном, як великий, жалюгідний, сивий школяр, що дістав догану.

— Пекучий... неминучий... Ви мерзенний боягуз, скажу я Вам. Ви щодня бачите мене за столом. Ви вітаєтесь зі мною і усміхаєтесь, передаєте мені тарілки і усміхаєтесь, бажаєте мені приємного апетиту і усміхаєтесь. А одного чудового дня мені на голову спадає оця писанина з ідіотськими звинуваченнями. Аякже, на папері ви дуже хоробрий! Та якби все скінчилось на цьому сміховинному листі. Але ви ще й інтригували проти мене, інтригували за моєю спиною, тепер я це дуже добре розумію... а втім, не думайте, що ви чогось домоглися! Коли ви сподіваєтесь, що закрутили голову моїй дружині, то дуже помиляєтесь, шановний, вона для цього надто розважна! А коли ви, бува, ще й уявили собі, що вона мене зустріла якось інакше, мене й дитину, то вже більшої нісенітниці важко собі придумати! Коли вона й не поцілувала малого, то тільки з обережності, бо недавно виникло припущення, що в неї хворе не дихальне горло, а легені, а в такому випадку невідомо... хоч, між іншим, ще зовсім не доведено, що в неї погано з легенями, а ви вже торочите: "Вона помирає, шановний пане!" Йолоп ви, та й годі!