— А сусід Джері?
— Надзвичайно чарівний хлопець. Він був заручений із Сильвією. Це зробило ту подію ще трагічнішою.
— Мене дивує… — почала міс Марпл і відразу замовкла.
— Що вас дивує?
— Та нічого, моя люба.
Сер Генрі подивився на стару даму з великою цікавістю. Потім сказав замислено:
— Отже, ті молоді люди були заручені. А давно вони були заручені?
— Десь рік. Сер Емброз був налаштований проти заручин на тій підставі, що Сильвія ще надто юна. Але після того як сплинув річний термін заручин, він поступився, і весілля мало відбутися дуже скоро.
— Он як! Чи мала юна леді якусь власність?
— Майже нічого — не більш як сотню чи дві прибутку на рік.
— У цій норі ви не зловите пацюка, Клітерінґу, — зауважив полковник Бентрі й засміявся.
— Тепер черга доктора ставити запитання, — сказав сер Генрі. — Я закінчив.
— Моя цікавість має суто професійний характер, — відповів доктор Ллойд. — Я хотів би знати, які медичні дані було виявлено під час розслідування, тобто чи звернула тоді на них увагу наша господиня й чи досі їх пам'ятає.
— Пам'ятаю дуже приблизно, — сказала місіс Бентрі. — Це було отруєння диґіталіном — правильно я кажу?
Доктор Ллойд кивнув головою.
— Активна складова наперсника — digitalis — впливає на серце. Це навіть дуже цінні ліки при деяких серцевих захворюваннях. А випадок, про який ви розповідаєте, здається мені дуже дивним. Я ніколи не подумав би, що споживання певної кількості доданого в якусь страву листя наперсника може призвести до фатального результату. Уявлення про небезпеку, яку становить поїдання отруйного листя та отруйних ягід, дуже перебільшені. І мало хто також усвідомлює, що лікувальні чи отруйні властивості алкалоїду значно посилюються, якщо його виділяють окремо, з необхідною ретельністю й належно до цього підготувавшись.
— Якось місіс Мак-Артур послала кілька спеціальних цибулин місіс Тумі, — сказала міс Марпл. — А кухарка місіс Тумі подумала, що то звичайна цибуля, й усі члени родини Тумі отруїлися й були дуже хворі.
— Але ж вони не померли від того отруєння, — сказав доктор Ллойд.
— Ні, не померли, — визнала міс Марпл.
— Одна з моїх знайомих дівчат померла від харчового отруєння, — сказала Джейн Гел'єр.
— Ми повинні продовжити своє розслідування цього злочину, — сказав сер Генрі.
— Злочину? — здивовано перепитала Джейн Гел'єр. — А я думала, то був нещасливий випадок.
— Якби це був нещасливий випадок, — лагідно заперечив сер Генрі, — то не думаю, що місіс Бентрі стала б розповідати нам цю історію. Ні, якщо моє відчуття мене не обдурює, то це був нещасливий випадок лише за своєю видимістю, а за ним ховається щось набагато зловісніше. Мені пригадується одна справа: кілька гостей, запрошених на домашню вечірку, розважали себе бесідою після вечері. Стіни були обвішані всіма видами старовинної зброї. З метою пожартувати один з учасників вечірки схопив стародавній кавалерійський пістоль і націлив його на іншого чоловіка, вдаючи, ніби стріляє в нього. Пістоль був заряджений і вистрелив, убивши того чоловіка. У тій справі ми повинні були з'ясувати, по-перше, хто таємно наготував і зарядив той пістоль, а по-друге, хто так спрямував розмову, що вона закінчилася тим жахливим пострілом із кавалерійського пістоля — бо чоловік, який із нього вистрелив, був абсолютно невинний!
Мені здається, дуже схожу проблему ми маємо й тут. Ті начинені диґіталіном листки були навмисне підмішані до шавлії, і той, хто це зробив, знав, яким буде результат. А що ми звільняємо від відповідальності кухарку, — а ми її звільняємо, чи не так? — то постає запитання: хто зірвав листя наперсника й доправив його до кухні?
— На це запитання відповісти легко, — сказала місіс Бентрі. — Принаймні на другу його частину Сама ж таки Сильвія принесла листя на кухню. До її щоденних обов'язків входило наглядати за збиранням трав для салату, пучків молодої моркви, тобто всього того, чого садівники ніколи не збирають як годиться. Вони не люблять давати вам щось молоде й ніжне — вони чекають, поки воно виросте в чудові екземпляри. Сильвія та місіс Карпентер мали звичай особисто здійснювати нагляд над такою роботою. Але кущі наперсника росли разом із кущами шавлії в одному кутку саду, тому переплутати їхнє листя було цілком природно.
— Але чи справді Сильвія зривала його сама?
— Про це ніхто ніколи не довідався. Але припускають, що так.
— Припущення, — сказав сер Генрі, — бувають дуже небезпечними.
— Але я точно знаю, що місіс Карпентер його не зривала, — сказала місіс Бентрі. — Бо того ранку, коли це сталося, вона прогулювалася разом зі мною на терасі. Ми пішли туди відразу після сніданку. Погода для ранньої весни була незвично приємна й тепла. Сильвія пішла сама-одна в сад, але згодом я побачила, як вона прогулюється попідруч із Мод Вай.
— То вони були великими подругами? — запитала міс Марпл.
— Атож, — сказала місіс Бентрі.
Здавалося, вона хотіла сказати щось іще, але не сказала.
— А вона перебувала там довго? — запитала міс Марпл.
— Тижні зо два, — відповіла місіс Бентрі.
Нотка тривоги прозвучала в її голосі.
— Вам не подобалася міс Вай? — поцікавився сер Генрі.
— Навпаки, вона мені подобалась. Брехати не стану. Так, вона подобалася мені.
Нотка тривоги в її голосі набула страдницького звучання.
— Ви щось приховуєте від нас, місіс Бентрі, — сказав сер Генрі тоном звинувачення.
— У мене щойно виник один сумнів, — сказала міс Марпл, — але я не наважилась його висловити.
— Коли він у вас виник?
— Коли ви сказали, що молодята були заручені. Ви також сказали, що це зробило ту подію ще трагічнішою. Але якщо ви правильно мене зрозумієте, то ваш голос прозвучав не так, як годилось би, коли ви це сказали, — у ньому не відчувалося належної переконливості, ви мене зрозуміли?
— Яка ви жахлива особа, — сказала місіс Бентрі. — Таке враження, ніби ви завжди знаєте. Так, я думала про дещо. Але не знаю, слід мені про це казати чи не слід.
— Ви повинні про це сказати, — промовив сер Генрі. — Хоч би які сумніви вас терзали, ви не повинні нічого приховувати від нас.
— Я тоді подумала про такий епізод, — сказала місіс Бентрі. — Якось увечері — власне це був вечір напередодні трагедії — я вийшла на терасу, перед тим як мала відбутися вечеря. Вікно вітальні було відкрите. І випадок тоді захотів, щоб я побачила Джеррі Лоримера та Мод Вай. Він — уявляєте? — цілував її. Звичайно ж, я не знала, що то було — чи випадкова короткочасна пригода, чи, ви ж розумієте… Я знала, що сер Емброз ніколи не любив Лоримера, тож, можливо, він знав, чого вартий цей молодик. Але в одному я переконана: та дівчина, Мод Вай, справді його кохала. Ви б тільки побачили, як вона дивилася на нього, коли забувала про обережність! І я також думаю, що ці двоє більше підходили одне одному, аніж він та Сильвія.