— Чудове правило, — серйозно сказав сер Генрі.
— Коли я закінчила, інспектор сказав: "Дякую вам, пані. А тепер я хотів би вас попросити ще раз поглянути на тіло. Чи воно лежить у тій самій позі, у якій лежало, коли ви ввійшли до кімнати? Чи його ніхто не пересунув?"
Я сказала, що перешкодила Сандерсові зробити це, й інспектор схвально кивнув головою.
"Схоже, цей джентльмен страшенно засмучений", — зауважив він.
"Атож, схоже", — відповіла я.
Не думаю, що я зробила якийсь спеціальний наголос на слові "схоже", але інспектор подивився на мене проникливим поглядом.
"Отже, ми можемо вважати, що тіло лежить у тій самій позі, у якій воно було знайдене?" — запитав він.
"Крім капелюшка — так", — відповіла я.
Інспектор пильно подивився на мене.
"Крім капелюшка? Що ви маєте на увазі?"
Я пояснила, що капелюшок був на голові бідолашної Ґледіс, а тепер він лежить поруч із нею. Я, звичайно, подумала, що це зробила поліція. Проте інспектор категорично заперечив. Нічого тут досі не рухали й ні до чого не доторкалися. Інспектор стояв і дивився на бідолашне тіло, що лежало долілиць на підлозі, зі спохмурнілим виразом обличчя. Ґледіс була в тому одязі, в якому вона виходила на вулицю — у великому темно-червоному твідовому пальті із сірим хутряним коміром. Капелюшок, дешева річ із червоного фетра, лежав біля її голови.
Інспектор стояв кілька хвилин мовчки з похмурим виглядом. Потім раптом йому прийшла в голову якась думка.
"Чи випадково ви не пригадаєте, пані, були чи не були сережки в її вухах і чи вбита зазвичай носила сережки?"
На щастя, я маю звичку ретельно помічати такі деталі. Я пригадала, що під самими крисами її капелюшка блищали перлини, хоч я тоді й не звернула на це особливої уваги. Тож я змогла відповісти ствердно на запитання інспектора.
"Тоді все стає зрозумілим. Шкатулку для прикрас цієї пані було витрушено — хоч там і не було нічого особливо цінного, як я розумію, а персні знято з її пальців. Певно, вбивця забув про сережки та прийшов їх забрати вже після того, як тіло було знайдено. Холоднокровний суб'єкт. А може, навіть… — він обвів поглядом кімнату й повільно проказав: — Може, він навіть ховався тут, у кімнаті, весь цей час".
Але я відкинула це припущення. Я сама, сказала я йому, зазирала під ліжко. А директор відчиняв дверцята шафи. Більше тут не було де сховатися чоловікові. Щоправда, комод для капелюхів, у самій середині одежної шафи, був замкнений, та позаяк комод був низенький і поділений полицями, то ніхто причаїтися там не зміг би.
Інспектор повільно кивав головою, поки я пояснювала йому все це.
"Я схильний повірити вашому слову, пані, — сказав він. — У такому разі, як я вже сказав раніше, він, певно, повернувся. Дуже холоднокровний суб'єкт".
"Але ж директор замкнув двері й забрав ключ із собою!"
"Це нічого не означає. Грабіжник увійшов сюди через балкон і пожежну драбину. І дуже ймовірно, що ви застали його на гарячому. Він вислизнув із вікна, а коли ви пішли, повернувся й закінчив свою справу".
"А ви певні, що то був грабіжник?" — спитала я.
Він сухо мені відповів:
"Але схоже, що то був таки він, чи не так?"
Але щось у його тоні задовольнило мене. Я відчула, що він не дуже серйозно сприймає містера Сандерса в ролі невтішного вдівця.
Як бачите, я не приховую, що була тоді абсолютно опанована опінією, яку наші сусіди, французи, називають idée fixe.[7] Я знала, що цей чоловік, Сандерс, мав намір укоротити своїй дружині віку. І я, звісно, не могла повірити в можливість такого дивного й фантастичного збігу обставин. Моя думка про Сандерса була — і я в цьому анітрохи не сумнівалась — абсолютно правильною й правдивою. Той чоловік був негідником. Та хоч його лицемірні вияви горя не обдурили мене й на мить, але я не могла забути й про те, як бездоганно — так мені тоді здалося — зіграв він свій приголомшений подив. Він здався мені тоді абсолютно природним — якщо ви розумієте, про що я кажу. Я пам'ятаю, що після моєї розмови з інспектором мене охопило дивне почуття. Бо якщо Сандерс учинив цей жахливий злочин, то я не могла уявити собі жодної мислимої причини, навіщо йому було проникати у свою кімнату через пожежну драбину й виймати сережки з вух своєї дружини. Це був би вчинок дуже нерозважливий, а Сандерс був надзвичайно розважливим чоловіком — саме тому він і здавався мені таким небезпечним.
Міс Марпл обвела поглядом своїх слухачів.
— Ви, мабуть розумієте, до чого я веду? У нашому світі відбувається так багато несподіваного. Я була така переконана, і це, думаю, засліпило мене. Результат розслідування став для мене справжнім шоком. Бо було доведено, поза всяким можливим сумнівом, що містер Сандерс не міг скоїти цього злочину…
Здивоване зітхання вихопилося в місіс Бентрі. Міс Марпл обернулася до неї.
— Я знаю, моя люба, ви не цього чекали від мене, коли я почала розповідати свою історію. Це було також не те, чого чекала я сама. Але факти є фактами, і якщо вони доведуть, що ти помиляєшся, то мусиш із цим змиритися й розпочинати знову. Те, що містер Сандерс був убивцею у своєму серці, я знала, і ніщо не могло похитнути мене в цьому твердому переконанні.
А тепер, я думаю, ви також захочете довідатися, якими ж були реальні факти та реальні обставини, пов'язані з тією подією. Місіс Сандерс, як ви вже знаєте, провела другу половину дня, граючи в бридж зі своїми друзями, з родиною Мортимерів. Вона пішла від них приблизно о чверть на сьому. Від будинку її друзів до Гідро треба було йти близько чверті години — менше, якби хтось дуже поспішав. Отже, вона прийшла десь о пів на сьому. Ніхто не бачив, як вона заходила, бо вона, певно, ввійшла крізь бічні двері й поквапилася прямо до своєї кімнати. Там вона перевдяглася (жовто-брунатне пальто й спідниця, в яких вона ходила грати в бридж, висіли в стінній шафі) і явно готувалася знову вийти, коли їй було завдано удару. Цілком можливо, сказали вони, що вона навіть не бачила, хто її вдарив. Торбинка з піском, я знаю, — дуже ефективна зброя. Схоже було на те, що нападники ховалися в кімнаті, можливо, в одній із двох великих стінних шаф, у тій, якої вона не відчиняла.