Я скінчив. Надіюсь, що слова мої не зробят на Вас такого неприємного вражіня, яке б міг зробити прямий відказ з єї сторони".
В той же час Франко пише Ользі: "Люб'ю Тебе, тілько не так як давнійше, а сто раз глубше, щиріше, сердечнійше, відколи знаю, що й Ти скомпромітована, як я, що й ти терпиш. Ти кажеш, що ми, мужчини, судимо остро, — може бути, — але я тепер нічого не хочу судити, — я тепер себе і все кладу в Твою руку, — роби, як знаєш, як думаєш. Рішайся і будь переконана, що я все буду Тебе любити і вічно буду Тобі вірний і потраф'ю для Твого добра так само терпіти, як Ти для мого. Рахуючи, вважай мене не чоловіком з живим серцем, а единицею. Не вважай се за іронію, і я знаю, що в важнім разі я би потрафив так само не вважати на Твоє серце і вважати Тебе такою ж единицею і нічим більше. Вважай, що моя доля — вітер в поли, і що хто знає, куди мене кине. Вважай, оскілько різниця меже долею моєю і Оз[аркевича], і рішай..."
Друзі Франка починають звинувачувати Ольгу в невірності, в тому, що вона чесний хліб хоче поміняти на пухку попівську булку. Ольга в розпачі, її не розуміють. Не розуміють, що це найкращий вихід із ситуації. "Сли через то я так низько упала ув очах всіх чесних людей, — пише вона Франку, — сли через те трачу у тебе всьо, повагу, приязнь і взагалі кожну добру думку, яку не покидавєсь о мені від початку, так я тогди вінчатися не буду, тогди однако мені, бо той упадок гірше, лютішче, страганішче смерті".
"Як кажу, — заспокоює її Франко, — я спокійний тепер, я одне тілько надіюсь, що Ти не то що не покинеш розумних переконань і праці для будженя мисли, — але, противно, тепер будеш могла ліпше взятися до неї... А щодо чесних людей, в очах котрих Ти боїшся впасти, — то сего не бійся! Ті чесні люди знают Тебе с Твоїх діл, а чим більше і чим кращі будут Твої праці, тим вище Ти станеш в очах тих людей".
Вона вдячна Володимиру, що він поруч. Вдячна, бо зрозумів її. Сваряться з ним всі з родини, щоб тримав жінку в рукавицях, щоб не пікнула, а він... Він — ні. "Знаєш, Івасю, — писала вона Франкові, — я маю тепер трьох рідних братів, Славко, ти і Волод[имир]. Так мені зі правди здаєся, лишень трудно відай було би мені братися відгадувати, котрий з тих трьох мені найблишчий і найріднішчий". Цей лист вона писала з Лолина... На кухні в цей час сиділа мама з тіткою і готовили придане. А наступного ранку будить її Михайлина і каже, "що мамця в такій десперації, що вчора вночи світилам допізна, що знают, до кого я вже пишу. Я не йшла слухати того, але Міня ми каже, що страшно жалуют Володиміра, "доброго, невинного", який він бідний, який "нешчасливий", — а вна сяка-така... Що мені на те казати? чи йти їм топкувати о емансипації женшчини, чи о високих європейських ідеях, чи о чім? Нічо не зроб'ю, лишень запечатаю сей лист при їх очах, заадресую до Волод[имира] на пресбітерію, — аби добре виділи, і віднесу сама на почту; тогди най си гадают, що сами хотят".
Шлюб Ольги Рошкевич з Володимиром Озаркевичем відбувся в Лолині 14 вересня 1879 року. Ні Ольга, ні Франко не знали, чому Володимир Озаркевич, син посла, громадського діяча, згодився одружитись на "підупалій в громадській опінії", бідній дочці провінційного священика Ользі. Тільки потім все стало ясно. Володимир свідомо, нехтуючи своєю кар'єрою, переносячи глузування близьких, свідомо протягнув руку колишній Франковій нареченій. Протягнув з пошани і поваги до Франка. Він дав можливість Ользі працювати, займатись корисною роботою, перекладати, писати. Його дім завжди був відкритий для друзів Франка в найскрутніші хвилини.
"У сусіднім селі Русові, — писав сучасник Франка, — жила вдова по тамошнім пароху о. Петровськім. Мала вона дуже гарну, високого росту дочку, і між нею і молодим Володимиром зав'язалось щире кохання. Одначе мотиви "родинної політики" розбили це кохання і довели до подружжя Володимира з Ольгою... Проте життя для обох було великою життєвою трагедією..."
Оповідання "Із записок недужого", вперше опубліковане в 1925 році в журналі "Культура" і датоване початком 80-х років, — здається, не має нічого спільного з тим, що було насправді у Франка та Ольги, проте Михайло Возняк не без підстав зарахував це оповідання до тієї серії творів, у яких відбилось перше кохання Франка.
Точніше, біль від втрати коханої...
Таким чином, Ольга отримала волю. Їй здається, що саме тепер прийшла пора здійснити задумане. Перш за все — стати письменницею. Він обіцяв підтримку і він підтримає. То ж він вселив у неї надію, що з неї "вийде добра писателька". "Єдина не заперта і доступна для Тебе дорога, се писательство, — переконував Франко Ольгу ще у 1876 році. — На тій дорозі Ти ще не пробувала своєї сили, — тож і сказати годі, чи і що Ти можеш на ній уділяти. Але подумай і те, що, виступаючи перша у нас на тім полі, Ти можеш зробити велике вліяпє на других женщин, що Твоє образовано, вправді не спеціальне, але більше загальне, дає Тобі перед усіма майже женщинами у нас, і вкінці, що й моя рука, оскільки се в перших починах потрібне, не відкажеся від помочі для Тебе".
Ольга повірила Франку і "спробувала" і вже у 1878 році писала Франку, що не знає, хто ж все-таки є ідеалом жінки для Франка: жінка взагалі чи жінка письменниця. Якщо письменниця, то вона справжньою письменницею, а отже, й ідеалом ніколи стати не зможе.
"Любцю моя, — заспокоював її тоді Франко, — тим не журися ані капинки. Ідеал мій є женщина в повнім значіню слова, женщина-чоловік, женщина — мисляча, розумна, чесна і переконана, — а таким ідеалом Ти можеш бути, — впрочім до того ідеалу загального додати ще лишень женщину люб'ячу, горячу, сердечну, щиру — і се весь мій ідеал, — а таким ідеалом Ти, конечно, будеш. Коли я налягаю на то, щоб Ти трібувала своїх сил в літературній роботі, так се не для того, щоби женщина-лі-тераторка була моїм ідеалом, а скорше для того, що думаю так, як і П{авли]к, що на тім полі найшвидше будеш могла с часом дещо заробити і що на всякий спосіб робота подібна до моєї зближує Тебе зо мною, може вказати нам більше спільних інтересів, ніж усяка друга, і тим самим скріпити нашу любов і збільшити наші сили.. А знаєш, чому я би ще дуже бажав, щоб Ти трібувала занятися літературною роботою? От чому: тота робота ще найбільше веде с собою свободи, розвою думки, незалежности, — вона для женщини отвирає далеко ширше, краще і надійніше поле для самостійного житя, як усякий другий заробок, усякий другий уряд, до котрого вони тепер бувають допущені". Він вважає, що Ольга скоро могла б стати доброю письменницею і що письменництво "для нинішньої женщини образованої — єдиний заробок, котрий при тім запевнює їх поважне ім'я, узнане в товаристві і не робит її невільницею".