Взнавши про це, Іван Франко писав Ользі: "А тепер перейду до діла с п. Оз[аркевичем]. Не бійся, не стану дораджувати Тобі — йти за него, бо сам чую надто добре, що, стративши Тебе, стратив би-м всяку опору в житю, всяку надію і пропав би-м, як пес на ярмарку. Твоє заховане і відповідь, яку Ти дала таткови, зовсім похваляю".
Ольга довго і слухати не хотіла про Володимира, їй було дивно, чого саме її, таку, з котрої всі сміються, вибрав він? А згодом Ольга дас згоду і пише до Франка: "Се крайній час, мені треба помочи конче, ти не можеш меаі дати єї, не можеш поратувати, але я приймаю поміч від другого приятеля і йду заміж за Оз[аркевича]. Івасю, мені здався, що сли ти мене любиш, то повинен-єсь бути рад з того. Предпіж я буду вільна, свобідна...
Я уступаюсь відси, бо ту мені не житє, а смерть. Той чоловік хоче м'я взяти відси, — я го буду любити за то, я му вдячна за то. Тебе люблю, — ти ми показав дорогу, куда йти, а він отвирає ми ворота, що стоят заперті передо мнов. — Не кажи, що я за тебе забула! Ти ми ніколи з думки не зійдеш, — що буду робити, про що буду думати, все то буде тісно зв'язане з твойов роботов, с твоїми думками... Мені буде добре, як відси геть піду; мене не буде ніхто в'язати; буду робити, буду працювати, о скільки лиш зможу, і буду с того рада... Лиш відси, з сего села гет! гет! гет!.. Сама піти не можу".
Ольга вирішила... Вона повна планів на майбутнє. В неї, нарешті, буде воля. Вона зможе вільно листуватись з Франком, працювати, як і він, на користь спільної справи. Вона... "Маю намір на будушче, — напише вона Франкові по шлюбі, — 1) розглянутись усюда, де який грунт і що на нім удастся (зробити) и познайомитись добре, с ким лише можна, 2) переводити пильно, 3) в Белел[уї] є учитель нежонатий, а тепер чулам, вийшло розпорядженє, щоби жінка вчителя вчила сельских дівчат ручних робіт і за то має дістати з каси плату 100. Я би хотіла взяти на себе сю роботу, коби лишень не спротивився там хто, що я акурат не учительова жінка. Слиби то вдалося, тогди получені гроші призначаю на видавництво книжок, а насамперед і в короткім часі надіюсь, ні хочу! увидіти друковані твої "Жаби", бо шкода, най не задавнюются. (На жаль, Франко не надрукував "Жаб", а автограф не знайдено. Згідно з даними мала бути це річ гострою сатирою на тодішніх політичних та національних верховодів. — Р. Г.). Крім того — 4) хочу учитись і сама, насамперед математики і фізики, того, що доси дуже маленько знаю. Моя душа сподіваєсь, що приятель мій п. Ол[есь]ків буде ласкав приїхати до мене на пару тижнів, н. пр. на зимні вакації (слідуючі) і повчити мене трошка в той отрасли науки, а я — запевни його — буду найпослушніша і найуважніша з учениць... 5) одна душа сподівавсь, а друга хоче, щоб де за яких пару літ довести до того, щоби співними [16] силами кілька спроміжних людей закупити богато грунту з великим фільварком і там жити дільно та хорошо в товаристві, як говорив-єсь торік... Мені здаєсь, що се такі доконче мусит ся у нас зреалізувати. Вол [одимиру] Оз[аркевичу] дуже сподобалось, він оббераєсь уже на той час за першого зарядчика і робітника до рілі, розумівсь само собою, що теперішній свій стан покидає тогди... Одне мене мучит і гризе, що ти хворий, не хоруй, Івасю, змилуйся!"
Франко знав, що так станеться. Знав... але не витримав. Лист Ольги про те, що вона виходить заміж, звалив його з ніг. В нього крововилив... "Пощо Ти писала той лист, та і в такий спосіб, що то і добре, Тебе ніхто не силує, тілько забаглося Тобі попадею бути, ну, і йдеш за попа, — писав у відповідь Франко. — Люба, подумай собі, які думки мусів насунути мені той лист! Посліднє Твоє письмо то успокоїло мене, властиво слабість, чи дістав кровоток, чи так якби кожного дня приставив [лявожкам], ну та й плаває спокійно кров і лагодить біль внутрішній, і дай бог, щоб скоро було по всім, волю здохнути, ніж жити в такім отупінню і ідйотизмі, в якім тепер находжусь. Ану, але се моє діло, уже м'я втішило то, що пишеш, що полюбиш Оз[аркевича] і будеш щаслива. Я не сумніваюсь о тім і з щирого серця бажаю Ти щастя за всі ті муки, перенесені дома; тільки що Ти говориш о моїм щастю, видаєсь ми іронією..."
Після цих слів він написав слова, котрі вже стали класичними, хрестоматійними, котрі наводить кожний біограф, коментуючи Франкову першу любов. "Наші шанси не рівні, Ти щаслива вже тим, що можеш вибрати межи мужчинами чесними і розумними, а таких тепер уже досить, і с часом буде більше. Але мені нема вибору аніякого: стративши Тебе, я стратив надію на любов чесної і розумної женщини, а притім такої, котра б могла зв'язати свою долю з моєв..."
Та ще: "Але, жалкуючи на долю, що позбавила кар'єри мене і подібних мені, не забувай, що іменно наша недоля причинилась до витворення і скріплення нових характерів, чесних, розумних і мислячих людей, між котрими Ти і другі можуть вибирати".
Ольга — в розпуці. Франко, виходить, не зрозумів її. Не зрозумів, що вона хоче через шлюб зробити те, що свого часу зробила Софія Ковалевська, що робили героїні Чернишевського "Что делать?". Розпука була ще більшою, коли Франко застеріг її: "Я надіюсь, що Ти добре обдумала свій крок і не робиш собі ніяких ілюзій щодо "формального брака"..."
Сам же Франко, невідомо з яких причин, порахував, що не все ще втрачено, а тому звернувся до Володимира Озаркевича з таким листом: "Чоловік, як Ви, — пише він до нього — котрий пізнав і полюбив єї горячо і сильно, — має право спитатися мене: а хто ж ти такий, що стаєш мені поперек дороги? На якій підставі сьмієш ти жадати єї любови для себе, коли перед тобою нема будучности, а йно пустиня?.. Чим ти потрафиш забезпечити єї й свою долю? І чи не повинен ти, коли єї любиш, сам зречися вї любови, сам наклонювати єї до того, щоби пішла за мене, котрий і забезпечит житє і будучність?
Ах, Добродію любий, — такі питаня трафляют мене глубоко, і я чую їх правду, і чув її віддавна, і, кілько вона муки принесла міні, сего не буду Вам говорити. Скажу Вам тільки одно, що се, що виражене в посліднім питанню, я вже робив: дізнавшись, що Ви стараєтесь о єї руку, я через брата радив їй забути о мні і йти за Вас, раз для того, що з Вами все ж такі жити можна по-людськи і краще, як с ким-небудь другим, а відтак і задля тої обеспеченої будучности. Яка була відповідь на гураду, — я Вам не маю права сказати, — вона може. А щодо моєї будучности, котра ні з сего ні с того стала ту, мов баран у парастасі, — то можу сказати Вам, що я не трачу ще надії і не сьмію єї тратити, поки жию і держусь на ногах, бо знаю добре, що роб'ю — роб'ю для неї, для єї колишнього щастя.