Перші кроки в літературі, підтримка Івана Франка, не вселяють надії в Ольги. Вона гарно перекладає, але от написати самостійну річ не може. "Щодо Твоєї літературної роботи, то зовсім не страхайся, — заспокоює її Іван Франко. — Ту тільки щоби охота і пильність та старанність, то мож дійти до значної висоти, не потребуючи притім бути ані генієм, ані навіть великим талантом. Адже гляди тілько, які люде задают тон у нашій журналістиці! Жінко, — і Ти би не встидалася вже тепер, якби порівнав з ними, хоть Ти не написала ще нічого оригінального, а вони своїми оригінальними дурницями позадруковували стоси паперу!"
Треба тільки працювати. Кожного дня. Записка до записки, від малих форм до більших... "От, наприклад, буде дуже добре, якщо Ти, Ольго, приїдеш з Іваниківки додому та засядеш вечорами писати ескізи та повістки. Михайлина нехай також працює. Шкіци [17] Ваші будут друковані в "Громаді", котрої галицку часть ми редагуватимем тутка. Ті записочки п. н. "Підслухане", котрих Ти назбирала кілька, я також зведу кілька і надрукую між вістями з Галичини".
Наприкінці 1879 року Ольга покидає назавжди Лолин і переїздить у Белелую до чоловіка.
Звідси Ольга писала Франку про свої відносини з чоловіком: "Він ніколи, ні вперед, ні тепер, не питався мене, — і в тім згляді дуже розумно чинит, — чи я його люблю, або як єго люб'ю; так само, як мені ніколи не приходит на гадку питатися єго, чи шчасливий він зо мною. Та, впрочім, Ви добре знаєте, що я не вінчалася з ним із закоханя... Живемо як добрі знайомі або згідні сусіди, котрі ся ніколи не сварять, і ніби нічого співного з собою не мають". "Ти хочеш, аби я тобі писала подрібно, як я жию в Вол[одимиром]? Та як, — ґаздуємо мирно, супокійне... під фортеп'яном стоїть дерев'яна пака (каса пожичкова громадска), а на фортеп'ян накладаєся на ніч цілу купу подушок, аби з одного боку не видко було до другого; отже, то суть два "квартали", в однім стоїт єго ліжко, а в другім моє... і до чужого кварталу нікотрому з нас заходити не можна". У відповідь Франко докоряє Ользі, що поступати так з Володимиром — не чесно. Він не заслужив на це.
"Ти кажеш мені щось о сердечних відносинах? — написала вона Франку 5 лютого 1880 року. — Таж ми межи собою добрі, щирі, сердечні приятелі, але так гадати, як ти, я дуже чогось боюся, мені страшно. Не хочу навіть споминати про щось таке".
З листа, котрий був підшитий до судрвих справ: "Цілими днями толкуємо лише, а найбільше я ему о становищі женщини зглядом мужчини і наоборот, а іменно се вчинилам насамперед — о відносинах моїх до тебе і до него... Всьо, що лише даєся нам видіти в практиці і що лучалося нам читати в наукових книжках, всьо то ми тепер розбираємо та прикладаємо на всі боки... Всьо, що в нім було недоконаного доси, я доконую тепер. І воно мені вдаєся, слава богу. Доводами своєми переконую го на кожнім кроці. Бо мала би то бути заздрість з єго сторони, тогди як для мене, так для него, тота річ могла би довести до злих наслідків, хто знає, може, і до самодурства, до котрого він навіть наклонности не мав... Маю надію, що зроб'ю так, що він буде так само гадати, як я, що розвину ширше єго круг понятя..."
Озаркевичам жилося нелегко. Місцева влада та консисторія косо дивилися на їхні зв'язки з Франком, з соціалістами. За агітацію в передвиборчій кампанії за представників народу Володимир потрапляє в неласку. Про це, наприклад, оповідало "Діло": "Коли під час одних з минулих виборів до сойму краевого кандидував селянин Иосиф Гурик, поставлено правительственного кандидата в особі радника судового. За тим кандидатом стала консисторія і тодішній епіскоп Пелеш. І справді священики-виборці віддали голос за того радника. Лиш він голосував за кандидата селянина, а були то вибори явні. Зараз по виборах закликав його до себе епіскоп Пелеш"... Для того, правда, щоб сказати Володимирові, що він "людина з характером"...
5 лютого 1880 року про своє теперішнє становище Ольга інформувала Франка так: "А ту Володимір майже зв'язаний с тим місцем; як, може, ти відомо, узяв він грунта в посесію у свого батька на 3 роки, за що річно мав платити 600 зр; я цікава ще, чи буде він в стані заплатити тоту суму, не то, що би мав с того якийсь зиск. Тільки всего, що можна виживитися і може одягатись, яко тако, більше ніц, а праці сила. По правді, він лише тому приймився бути ту сотрудником, що мої родичі не в стані були дати мені хоть троха на господарство, а ту є вже готова лижка і миска, як кажут".
Через тиждень, коли Франко привстидав Ольгу, що таку вагу надав грошам, вона відписала: "Але ж чоловіче! Не на то би мені гроші здалися, щоби ясніти в золоті та в шовках, но на щось крашчого, пожиточного, доброго, розумного. Впрочім, я навіть і не нарікаю на той недостаток, привиклам я до него здавна, лише сказалам, що праці дуже богато, а хісну з неї ніякого".
Поволі перед нею ставало буття, звичайне і буденне: як жити, як вижити? Від цього щоденного буття нікуди було діватись. Навколишніїї світ давив її плітками, інтригами. Перші кроки по організації спільного господарства провалились, пропала надія на те, що колись Володимир зніме попівську реверенду.
На початку 1880 року Ольга в листі скаржиться Франку, що далі тут жити не може. Вона хоче в місто, де нормальні, на її гадку, люди, де рух, де можна обмінятись думками, де можна прочитати "бодай свіжу книжку". Вона в розпачі просить, щоб приїхав він, Іван. Де-небудь, в якому він захоче місці, вона мусить побачитись з ним. Порадитись, поговорити, виплакатись... Потім вона б приїхала до нього у Львів, але "тепер дуже тяжко, не для того, щоби воно мені пожадане не було, як ти ніби говориш, але суть інші причини важні, котрі говорят ми до розуму, що моя поїздка в перших початках мого теперішнього життя видалася би декотрим, чи всім, чимось таким страшним і потворним".
Рік 1880 був фатальним і для Ольги, і для Франка. Вона ціле життя буде винити себе в тому, що саме другий арешт його в Яблунові цього року стався через неї. Якби він не приїхав, можливо, все було б інакше. Можливо.
Після виходу з тюрми в 1878 році Франкові було дуже важко. "Нас ту тепер три, — писав у цей час Ользі Франко. — Я, Т[ерлецький] і Бандрівський, правник з третього року, мій шкільний колега ще від 2 нормальної, — єдиний, котрий від того часу лишився. Се чоловік дуже добрий, мислячий і тихий, — також син бідних селян, не мав де жити, бо платити за нізащо, — ну і жиє у нас. Подумай собі, як він жиє, коли, відколи приїхав по сьвятах, не більше як 3 рази був на обіді! Все хліб та хліб, — ще я часом куп'ю бринзі (за гроші, котрі висилав Павликові та Франку М. Драгоманов. — Р. Г.) або що, і їмо разом. А я, хоть і рад би заплатити за него обід, то нема грошей".