Ольга, як свідчила Антоніна, "була привітна й дотепна" і відразу "впала в око" Франку. Він їй теж сподобався. Дійсно, така енергія, такий розмах, культура, розум. Куди до нього тутешнім "ухажорам". Та й зовнішність — гарні очі, високий лоб... Франко часто навідується до Трегубових, і Ольга потім своїм товаришкам розповідає, що Франко людина "передових поглядів", на жінку дивиться, як на товариша і друга, сподвижника у боротьбі. Перед Ольгою Франко не приховує, що йому такий друг і потрібен. Саме зараз...
II
На початку березня Франко повертається у Львів і незабаром просить Є. Трегубова посватати за нього Ольгу. Єлисей Кипріянович чемно відповів, що у них немає такого звичаю сватати когось до когось, а крім того, Ольга така людина, що зуміє вирішити свою долю сама. Нехай він, Франко, сам звернеться до Ольги.
Іван Франко. Ользі Хоружинській. Львів, 4 вересня 1885 року: "Ви, певно, й не надієтесь листа від мене, а щонайменше здивуєтесь, що се нараз приплило мені по так довгім часі, як ми бачились, писати до Вас.. А діло, про котре хотів писати Вам, ось яке. Що сказали б Ви, якби який-небудь галичан, приміром, я, приступив до Вас з просьбою: будьте моєю дружиною, моєю жінкою?.. Я на хвилину лишаю на боці те, що може сказати Ваше серце... Припускаю тілько, що серце Ваше не скаже безглядно veto, — бо в такім разі всяка дальша розмова неможлива і безхосенна, і коли б справді серце Ваше було противне сему ділу, то я надіюсь, що Ви одним одвертим і щирим словом зробите конець усім моїм мріям і надіям.
Ну, але сли так зле не буде, то що скаже Ваш розум? Поперед всего він може повстати проти зв'язку з чоловіком, живучим в другім государстві, серед інших порядків і зовсім чужих людей та обставин. Я дуже добре розумію всю вагу сего аргументу; знаю, як тяжко чоловікови, що зжився з певними обставинами і людьми, покидати їх, покидати родичів і свояків і йти за границю, та ще й до чоловіка, котрого майже зовсім не знаєш".
Він запевнив Ольгу, що така вже жіноча доля: приходить час, і треба йти з батькової хати між чужі люди з чоловіком. Але хіба між Галичиною та Києвом є китайський мур? Хіба зв'язки з родиною не можна підтримувати? "Мені здаєсь, — намагається переконати він її, — що кожда людина щира і спосібна — а за таку я вважаю й Вас — зможе жити і привикнути у нас, бо зможе знайти у нас роботу, хосенну для загалу і близьку єї серцю. А се, мабуть, нечувана річ, щоб хто вмер з нудьги при роботі, котра єму мила і з котрої він бачить користь для свого народа".
А любов? Як бути з нею? Ах, Олю, мила Олю, хіба ж ця любов дається тільки розумом, знанням? "Хіба вона не так, як той дух, що віє, куди хоче? Хіба ж вона не приходить через ніч, не виростає з тихої симпатії, з уподобання частише навіть, ніж рівности думок і переконання? Знане, взаїмпе поважане, схожість думок і переконань дають їй тривку і здорову підставу, дають їй поле до розвитку і зросту, се так, — але се діло зовсім осібне, не маюче нічого спільного з першим почином того чутя..." Так писав Франко 1885 року.
Пригадайте його листи 1875 року до Ольги Рошкевич, сповнені палкої пристрасті. Лист до Ольги Хоружинської холодний і розсудливий. "В Галичині, — пише він, — аби тілько руки, а діла всякого доволі найдеся. Чи схочете занятися школою, обученєм дітей, чи так-таки працею пропагандовою між жіноцтвом, чи працею літературною або науковою, до всего сего найдете у нас поле і спосібність..."
І Ольга приймає пропозицію Франка. (Лист від 12 вересня 1885 року). Правда, ще нерішуче... 29 вересня Франко пише їй: "Значиться, не тільки розум Ваш тягне на мій бік, але й чуття відзиваєся. А коли так, то чим же відповідь Вашу називати нерішучою? Для мене вона зовсім рішуча і приносить мені більше, ніж я міг і надіятися". Правда, Ольга писала Франку, що для остаточної відповіді вона мусить ще переговорити з "одним родичем з Одеси" та, крім всього, їй дуже соромно, що вона не вміє добре говорити та писати по-українськи. "Нехай се зовсім не конфузить Вас, — заспокоює її Франко, — що недобре виражаєтесь по-українськи. Пишіть хоч і по-московськи. Кожде Ваше слово, на якій воно мові буде, для мене рівно дороге і миле. Адже ж я знаю, що Вам ніде було вивчитись української мови, — так чого ж ту встидатися? Нехай ті встидаються, котрі не дають українцям вчитись на своїй рідній мові".
Згода Ольги стати дружиною Франка наводить страх на її родичів, які вважають, що Ольга не здає собі справи, що робить, на що зважується, її почали відраджувати, а то й просто залякувати. Делікатно кажучи, Франко не такий вже й ідеал, який випестила у своїй уяві молода курсистка. Чи зможе вона, вихована в зовсім "інших традиціях і умовах", стати помічником Франку та його соратником. А ще хай Ольга знає, що він, кажуть галичани, "з тюрем не вилазить". Він принциповий і не поступається у своїх переконаннях. Нарешті, Галичина — чужий край. Як її там приймуть?
Ольга мала над чим задуматись. І все ж таки, геть сумніви, вона буде дружиною Франка!
Є. Трегубова цікавлять "питання економічні", тобто на що Франки будуть жити? "Нам прийдесь, — пояснює Франко Ользі, — хоч би тілько перших кілька літ, вести житє літераторське, об тім, я думаю, і самі Ви знаєте". А життя літераторське на той час у Франка виглядало так: "За редакцію "Зорі" місячно 25 зр., т. є. річно 300 зр. Се, надіюсь, зміниться з новим роком на ліпше, і я думаю, що з того жерела мені прийде minimum 400 зр. річно. За кореспонденції до "Kraju" квартально minimum 50 зр., значить, річно 200 зр. Співробітництво з варшавським "Ateneum", до котрого мене запросили, мусить принести також не менше 200 зр. З львівських газет, Краківської академії і з інших дрібніших праць — 100 зр. річно".
Коли всі прибутки Франка порахувати, то виходить, що можна рік-два протриматись. Як-не-як, а 800 зр. — все-таки гроші. А коли Ольга допоможе йому отримати доступ до російських газет і журналів, то можна надіятись, що річний дохід з літературної праці буде виносити 1000 зр. Ну а як видатки? На скромненьке життя двох людей, за підрахунками Франка, потрібно мало. За хату — 20 зр., за прислугу — 5 зр., світло, паливо і таке інше — 5 зр. На їжу (сніданок і вечеря — кава або чай, а порядний обід брати з трактиру) — 24 зр. щомісяця. Отже, на рік видатки на найпеобхідніше будуть виносити 640 зр. Решта, тобто отих 160 зр., можна буде видавати на одяг. Згідно з тодішніми прейскурантами на 160 зр. можна було собі дозволити скромненький чоловічий костюм та скромненьке жіноче плаття. Лиш би бути обутому, одягненому та не зовсім голодному.