У цей час до Києва прибула делегація російських вчених, опікуватись якими "Громада" доручає Павлу Житецькому, відомому вченому та письменнику, пізніше члену-кореспонденту Російської Академії наук. До цієї групи пристав і Франко та разом з нею відвідує Андріївську церкву, Лавру, Софію, залишки будов княжих часів та ще не добудований Володимирівський собор. Франко, як це часто бувало з ним, сам почав розповідати про історичні події тих часів. Іван Якович, як його називають кияни, приємно здивував усіх своєю обізнаністю і відразу припав усім до вподоби. Як скаже пізніше Микола Вороний, Франко "швидше належав до типу безпосередньо-щирих і простих наддніпрянців, ніж до специфічно-рафінованих галичан з їх плиткою, меркантильною вдачею, з застарілими забобонами і пристосованістю до дрібнобуржуазного трибу життя. Франко — це розмах і енергія, поєднана з елементарною простотою, але він перевищував наддніпрянців своєю культурою, хоч і не любич і не вмів виставляти її напоказ".
Франко дивує киян не тільки своїм інтелектом. "Кого б я не зустрічав із своїх знайомих (а їх у мене у той час було чимало) і вітався з ними, — говорив Гнат Житецький, — Іван Якович теж ввічливо знімав свою шапку і вітався з ними. "Що це? Ви всіх отих людей теж знаєте, добродію?" — запитався я. Франко усміхнувся і відповів: "Ні, нікого; а це вже у нас такий закордонний звичай вітатися зі всіма, хто вітається з супутником своїм на вулиці..."
У Києві, як цього й слід було чекати, Франко знайомиться з багатьма письменниками та діячами української культури, в тому числі і з Лисенком, якого зачаровує співом галицьких пісень. Лисенко просить Франка вислати тексти цих пісень, що Франко і зробив, повернувшись невдовзі до Львова. 22 пісні, котрі прислав Франко великому композиторові 13 грудня 1885 року, лишили в душі Лисенка любов до пісенної творчості Галичини...
Саме в цей час, підпільно, українська молодь складає читанку для дітей під назвою "Веселка". Пізніше вона була надрукована в Галичині під псевдонімом Андрія Молодченка. Молодь часто збиралася то на квартирі В. Наумента, то у М. Лисенка, а то й у Є. Трегубова, який жив за Сінним майданом на Львівській вулиці у будинку приватної колегії П. Ґалаґана, де він працював учителем. Ця посада йому далась нелегко, бо був Єлисей Кипріянович учнем і приятелем Михайла Драгоманова, "профессора и смутьяна". Отримавши посаду, Трегубов і далі підтримує зв'язки з "профессором и смутьяном", інформує його про стан речей у Росії взагалі, а зокрема на Україні, а перед київським градоначальством виправдовується тим, що з Драгомановим він родич, і то якось не випадає "от родства отрекаться". Не відрікається Єлисей Кипріянович і від багатьох емігрантів, котрі, рятуючись від царської охранки, вимушені були покинути батьківщину, і постійно з ними підтримує контакт. І справді, він земляк М. Драгоманова, з Полтави, де народився у 1848 році, і справді, М. Драгоманов навчає блисея Кипріяновича у Київському університеті, котрий Трегубов закінчує у 1872 році... І справді, Трегубов "не отрекается от родства", бо під вигаданими прізвищами тіток, дядьків пересилає М. Драгоманову інформацію про терор на Україні, про дії царської охранки. Цією ж інформацією буде користуватись М. Степняк-Кравчинський при написанні своїх творів. Після закінчення університету Є. Трегубова направляють працювати вчителем словесності у Глухів, а відтак у Курськ. У Курську сталась неприємна історія. Молодий вчитель дав дітям проаналізувати байку Крилова "Осел и Соловей" у присутності "предводителя дворянства", котрий надзвичайно любив пхатись у справу виховання дітей по школах. "Предводитель дворянства" почув себе ображеним і вимагав взагалі позбавити Є. Трегубова викладацьких прав, але якось минулося, і Трегубова як "штрафного" вчителя перевели працювати у Сумську гімназію.
У Сумській гімназії вчителькою підготовчих класів працювала Антоніна Хоружинська, котра тільки недавно закінчила Харківську гімназію і, дякуючи клопотанню родичів та опікунів, отримала цю посаду. У 1876 році Антоніна Хоружинська стала дружиною Єлисея Трегубова, і вони вирішують перебратись у Київ, де молодому вчителю словесності обіцяли друзі місце при колегії Ґалаґана.
У Трегубова Іван Франко і познайомився з Ольгою Хоружинською, молодшою сестрою Антоніни. Родом Ольга, як і, зрештою, всі Хоружинські, з Слобожанщини, з маленького села Борки на Харківщині, в якому вона народилась 10 квітня 1864 року. Батько Ольги, Федір Васильович, був "титулярным советником" і по роду служби дуже часто переїздив з сім'єю з місця на місце. Дітей у сім'ї було багато. Діти жили то при батьках, коли це дозволяло помешкання, а коли ні, то їх, як згадує Антоніна, "розпихали" по бабах та тітках, а найчастіше відсилали в село Тимофіївку коло Сум. Смерть захопила титулярного радника в невеличкому містечку Красний Кут на Богодухівщині. Сім'я залишилась без засобів до життя, і мама почала працювати вчителькою місцевої двокласної школи. В цій школі і здобували освіту старші її діти. Праця сільської вчительки остаточно підірвала здоров'я матері, і вона змушена була покинути вчителювання і переїхати у Тимофіївку. Антоніну і Ольгу вдалось "пристроїти" до гімназії в Харкові, а брата до чоловічої 1-ї харківської гімназії за державний рахунок.
Після смерті матері у 1875 році па плечі старшої Антоніни лягають турботи про сім'ю. Вона влаштовується працювати вчителькою у Сумській гімназії і забирає до себе молодших сестер. Опісля вдається влаштувати одну із сестер у Московський сирітський інститут, а Ольгу — до Харківського інституту шляхетних дівчат. В Сумах Антоніна зустрілася з своїм майбутнім чоловіком Є. Трегубовим. У Києві молоде подружжя Трегубових активно включилось у життя "Громади". Єлисей Кипріянович входить у склад редакції "Киевской старины", виконує обов'язки коректора, і скарбника, і кур'єра.
Саме тоді, коли у Києві був Франко, з Харкова приїздить Ольга Хоружинська. Позаду інститут шляхетних дівчат. Тепер вона стала слухачкою Вищих жіночих курсів. Курси зробили свою справу, і Ольга із слобожанської провінціалки стала розвиненою і освіченою дівчиною з демократичними поглядами.