Вихователь аж сполотнів. Він белькотав:
— Я це бачив, але я їх боявся. Вони були дуже збуджені. А в мене не було ніякої зброї, окрім прища… Вони трималися за ефеси шабель, готові на все. "Погляньте, — сказав один із них, — ось опудало. Ось лялька. Вовченя бавиться лялькою. Йому не показують живих дітей. Опудало, ляльку з пружиною дали йому в товариші". Тоді Другий закричав: "Я залишив у селі сина й дружину! Мій хлопчик влучив з рогатки в грушу, що висіла на дереві в парку поміщика. Поміщик звелів одшмагати хлопчика різками за зневагу до влади багатіїв, а його слуги поставили мою дружину до ганебного стовпа". Гвардійці почали кричати і наступати на наслідника Тутті. Той, що розказував про хлопчика, вихопив шаблю і проткнув нею ляльку. Інші зробили те саме…
У цьому місці розповіді наслідник Тутті залився сльозами.
— "Ось тобі, вовченя! — казали вони. — Потім ми доберемося і до твоїх гладких свиней".
— Де ці зрадники? — гримнули Товстуни.
— Вони кинули ляльку і побігли в глибину парку. Вони кричали: "Хай живе зброяр Просперо! Хай живе гімнаст Тібул! Геть Трьох Товстунів!"
— Чому ж сторожа не стріляла в них? — обурювався зал.
І тоді вихователь повідомив страшну річ:
— Сторожа махала їм капелюхами. Я бачив з-за огорожі, як стражники прощалися з ними. Вони казали: "Товариші! Ідіть до народу і скажіть, що незабаром усі війська перейдуть на його бік…"
Ось що трапилося в парку.
Знялася тривога. Надійні частини палацової гвардії були розставлені на чатах у палаці, в парку, біля входів та виходів, на мостах і по дорозі до міської брами.
Державна рада зібралася на засідання. Гості роз'їхалися. Три Товстуни зважилися на вазі головного палацового лікаря. Виявилося, що, незважаючи на хвилювання, вони не втратили жодної краплини жиру. Головного лікаря було заарештовано і посаджено на хліб та воду.
Ляльку наслідника Тутті знайшли в парку на траві. Вона не діждалася затемнення сонця. Вона була безнадійно зіпсована.
Наслідник Тутті ніяк не міг заспокоїтися. Він обнімав поламану ляльку й ридав. Лялька була схожа на дівчинку. Вона була на зріст така, як і Тутті, — дорога, майстерно зроблена лялька, що на вигляд нічим не відрізнялась від маленької живої дівчинки.
Тепер її сукня була пошматована, а на грудях чорніли діри, проколоті шаблями. Ще годину тому вона вміла сидіти, стояти, усміхатися, танцювати. Тепер у горлі і в грудях у неї під рожевим шовком хрипіла зламана пружина, як хрипить старий годинник, перш ніж пробити час.
— Вона вмерла! — бідкався наслідник Тутті. — Яке горе! Вона вмерла!
Маленький Тутті не був вовченям.
— Цю ляльку треба полагодити, — сказав Державний канцлер на засіданні Державної ради. — Горю наслідника Тутті немає меж. Щоб там не було, а ляльку треба полагодити!
— Треба купити іншу, — пропонували міністри.
— Наслідник Тутті не хоче іншої ляльки. Він хоче, щоб ця лялька воскресла.
— Але хто ж зможе полагодити її?
— Я знаю, — сказав міністр освіти.
— Хто?
— Ми забули, панове, що в місті живе доктор Гаспар Арнері. Ця людина може зробити все. Доктор полагодить ляльку наслідника Тутті.
Всі радісно загорлали:
— Браво! Браво!
І вся Державна рада, згадавши про доктора Гаспара, заспівала хором:
Як лисиць за хвіст ловить,
Воду з каменю робить,
Як здійнятись вище хмар,
Знає доктор наш Гаспар.
Тут же склали наказ докторові Гаспару.
"ПАНОВІ ДОКТОРУ ГАСПАРУ АРНЕРІ.
Надсилаючи при цьому пошкоджену ляльку наслідника Тутті, Державна рада уряду Трьох Товстунів наказує Вам полагодити цю ляльку до завтрашнього дня. Якщо лялька знову матиме свій здоровий і живий вигляд, Вам буде видано нагороду, якої Ви побажаєте; на випадок невиконання загрожує Вам сувора кара.
Голова Державної ради державний канцлер…"
І в цьому місці канцлер розписався. Тут же поставив велику державну печатку. Вона була кругла, із зображенням міцно натоптаного мішка.
Капітан палацової гвардії граф Бонавентура в супроводі двох гвардійців рушив у місто, щоб розшукати доктора Гаспара Арнері і передати йому наказ Державної ради.
Вони мчали верхи, а позаду їхала карета. У ній сидів палацовий чиновник. Він тримав ляльку на колінах. Вона сумно припала до його плеча гарненькою голівкою з підстриженими кучериками.
Наслідник Тутті перестав плакати. Він повірив, що завтра привезуть воскреслу здорову ляльку.
Так тривожно минув день у палаці.
Але чим же скінчилися пригоди летючого продавця повітряних куль? Його винесли з залу — це ми знаємо.
Він знову опинився у кондитерській.
І тут сталася катастрофа.
Один із слуг, що ніс торт, наступив на апельсинову шкурку.
— Держись! — закричали слуги.
— Рятуйте! — заволав продавець, відчуваючи, що його трон хитається.
Але слуга не вдержався. Він гепнувся на тверду кахельну підлогу. Він задер довгі ноги і протяжно завив.
— Ура! — захоплено закричали кухарчуки.
— Чортяки! — сказав продавець з безнадійним сумом, падаючи разом з блюдом і тортом на підлогу слідом за слугою.
Блюдо розбилося в друзки. Крем сніжними грудками полетів в усі боки.
Слуга схопився і втік.
Кухарчуки підстрибували, танцювали і горлали.
Продавець сидів на підлозі серед уламків, у калюжі малинового сиропу і в хмарах смачного французького крему, що сумно танув на руїнах торта.
Продавець з полегкістю помітив, що в кондитерській лишилися тільки кухарчуки, а трьох головних кондитерів нема.
"Кухарчуків я підкуплю, і вони допоможуть мені втекти, — вирішив він. — Мої кулі мене врятують".
Він міцно тримав шворку з кулями.
Кухарчуки обступили його з усіх боків. По їхніх очах він бачив, що кулі — скарб, що заволодіти хоча б однією з них — для кухарчука мрія і щастя.
Він сказав:
— Мені дуже набридли пригоди. Я не маленький хлопчик і не герой. Я не люблю літати, я боюся Трьох Товстунів, я не вмію прикрашати парадні торти. Мені дуже хочеться звільнити палац від своєї присутності.
Кухарчуки перестали сміятися.
Кулі погойдувались, крутилися. Від цього руху сонячне світло спалахувало в них то синім, то жовтим, то червоним полум'ям. Це були чудесні кулі.
— Чи можете ви влаштувати мені втечу? — спитав продавець, смикаючи шворку.
— Можемо, — сказав один кухарчук тихо. І додав: — Віддайте нам ваші кулі.