— Дарма! — говорила гарненька, але гостроноса панночка, взуваючи бальні черевички. — Якщо вони знову підуть штурмувати палац, гвардійці знищать їх, як минулого разу.
— Безперечно! — заливався молодий франт, гризучи яблуко і оглядаючи свій фрак. — Ці рудокопи і ці брудні ремісники не мають рушниць, пістолів і шабель. А в гвардійців є навіть гармати.
Пара за парою підходили безтурботні і самовдоволені люди до будинку Раздватричі.
На дверях у нього висіла дощечка з написом:
Учитель танців
РАЗДВАТРИЧІ.
Вчу не тільки танців,
але взагалі краси, витонченості,
легкості, гречності і
поетичного погляду на життя.
ПЛАТА
за десять танців
НАПЕРЕД.
На великому паркеті медового кольору в круглому залі Раздватричі викладав своє мистецтво.
Він сам грав на чорній флейті, що якимось чудом трималася біля його губів, бо він весь час розмахував руками в мереживних манжетах і білих лайкових рукавичках. Він вигинався, набирав різних поз, підкочував очі, одбивав каблуком такт і щохвилини підбігав до дзеркала подивитися: чи красивий він, чи гарно сидять бантики, чи блищить напомажена голова…
Пари кружляли. Їх було так багато, і вони так упрівали, що можна було подумати: вариться якась строката і, мабуть, несмачна юшка.
То кавалер, то дама, закрутившись у загальній штовханині, ставали схожими або на хвостату ріпу, або на лист капусти, або ще на щось незрозуміле, кольорове, чудернацьке, що можна знайти в тарілці з юшкою.
А Раздватричі виконував у цьому супі обов'язки ложки. Тим більше, що він був дуже довгий, тонкий і вигнутий.
Ох, якби Суок глянула на ті танці, от би вона сміялася! Навіть тоді, коли вона грала роль золотого качанчика у пантомімі "Придуркуватий король", і то вона танцювала куди граціозніше. А їй же треба було танцювати, як танцюють качанчики.
І в самому розпалі танців три величезних кулаки у грубих шкіряних рукавицях постукали в двері учителя танців Раздватричі.
На вигляд ці кулаки мало чим відрізнялись од глиняних горщиків.
"Юшка" зупинилася.
А за п'ять хвилин учителя танців Раздватричі везли в Палац Трьох Товстунів. Троє гвардійців примчали за ним. Один з них посадив його на круп свого коня спиною до себе — інакше кажучи, Раздватричі їхав задом наперед. Другий гвардієць віз його велику картонну коробку. Вона була дуже містка.
— Я ж повинен взяти з собою деякі костюми, музичні інструменти, а також перуки, ноти й улюблені романси, — заявив Раздватричі, збираючись у дорогу. — Невідомо ще, скільки мені доведеться пробути в палаці. А я звик до елегантності й краси, а тому люблю часто міняти костюми.
Танцюристи бігли за кіньми, махали хустинами і вигукували Раздватричі вітання.
Сонце підбилося високо.
Раздватричі був радий, що його покликали в палац. Він любив Трьох Товстунів за те, що їх любили синки й доньки не менш товстих багачів. Чим багатший був багатій, тим більше він подобався Раздватричі.
"Та й справді, — міркував він, — яка мені користь з бідняків? Хіба вони вчаться танцювати? Вони завжди працюють і ніколи не мають грошей. Інша справа багаті купці, багаті франти і дами! У них завжди багато грошей, і вони ніколи нічого не роблять".
Як бачите, Раздватричі був не дурний по-своєму, але по-нашому — дурень.
"Дурненька ця Суок! — дивувався він, згадуючи маленьку танцюристку. — Навіщо вона танцює для жебраків, для солдатів, ремісників і обірваних дітей? Вони ж їй платять так мало грошей".
Мабуть, дурний Раздватричі ще більше здивувався б, якби знав, що ця маленька танцюристка ризикувала своїм життям, щоб врятувати вождя цих жебраків, ремісників і обірваних дітей — зброяра Просперо.
Вершники мчали швидко.
Пригоди в дорозі були досить дивні. Весь час удалині бахкали постріли. Схвильовані люди юрмилися біля брами. Іноді вулицею перебігали два-три ремісники з пістолями в руках… Крамарям, здавалося, тільки б торгувати такого чудового дня, а вони зачиняли вікна і висували свої товсті лиснючі пики з кватирок. Різні голоси з кварталу в квартал перегукувалися:
— Просперо!
— Просперо!
— Він з нами!
— З на-а-ми!
Часом пролітав гвардієць на гарячому спіненому коні. Часом який-небудь товстун, засапавшись, тікав у провулок, а по боках бігли руді слуги, приготувавши киї для захисту свого пана.
В одному місці такі слуги, замість того щоб захищати свого гладкого хазяїна, зовсім несподівано почали його лупцювати, знявши галас на цілий квартал.
Раздватричі спершу подумав, що це вибивають пилюку з турецького дивана.
Відсипавши три дюжини ударів, слуги по черзі штурхнули товстуна в спину, потім, обнявшись і розмахуючи киями, побігли кудись, вигукуючи:
— Геть Трьох Товстунів! Ми не хочемо служити багачам! Хай живе народ!
А голоси перекликалися:
— Просперо!
— Про-о-оспе-еро!
Словом, була велика тривога. У повітрі пахло порохом.
І нарешті сталась остання пригода.
Десять гвардійців перегородили дорогу трьом своїм товаришам, що везли Раздватричі. Це були піші гвардійці.
— Стій! — сказав один з них. Голубі очі його палали гнівом. — Хто ви?
— Не бачиш? — спитав так само гнівно гвардієць, за спиною якого сидів Раздватричі.
Коням, спиненим на повному ходу, не стоялося. Трусилася збруя. Трусилися жижки в учителя танців Раздватричі. Невідомо, що трусилося дужче.
— Ми солдати палацової гвардії Трьох Товстунів.
— Ми поспішаємо в палац. Пропустіть нас негайно!
Тоді голубоокий гвардієць витяг із-за шарфа пістоль і сказав:
— У такому разі віддайте ваші пістолі і шаблі. Зброя солдата повинна служити тільки народові, а не Трьом Товстунам!
Всі гвардійці, що оточили вершників, повиймали пістолі.
Вершники схопилися за свою зброю. Раздватричі знепритомнів і повалився з коня. Коли він прийшов до тями — точно сказати не можна, але, напевне, вже після того, як бій між гвардійцями, що його супроводили, й тими, що їх затримали, скінчився. Очевидно, перемогли останні. Раздватричі побачив біля себе того самого, за чиєю спиною він сидів. Цей гвардієць був мертвий.
— Кров, — пробелькотав Раздватричі і заплющив очі.
Але те, що він побачив за секунду, приголомшило його втричі дужче.
Його картонна коробка була розбита. Його майно випало з уламків коробки. Його чудові костюми, його романси і перуки валялися в пилюці на бруківці…