— Стривай… стривай, голубе! — Він погрозив Тібулу величезним кулачищем. — Стривай, ось я зараз дожену гвардійців і скажу, що ти тут!
З цими словами він поліз через бар'єр.
Бар'єр не витримав рожевої туші. Закричавши качиним голосом, бар'єр зламався.
Силач висмикнув ногу з-під дерев'яних уламків і, розштовхавши гурт людей, кинувся доганяти карету.
— Зупиніться! — верещав він на ходу, розмахуючи круглими голими руками. — Зупиніться! Гімнаст Тібул знайшовся! Гімнаст Тібул тут! Він у моїх руках!
Справа була кепська. А тут ще вліз іспанець із страшним оком і пістолетом за поясом. Другого пістоля він тримав у руці. Іспанець підняв галас. Він стрибав на підмостках і викрикував:
— Громадяни! Треба видати Тібула гвардійцям, інакше нам буде погано! Громадяни, не можна сваритися з Трьома Товстунами!
До нього приєднався директор балагана, в якому так невдало виступив силач Лапітуп:
— Він зірвав мені виставу! Він вигнав силача Лапітупа! Я не хочу відповідати за нього перед Трьома Товстунами.
Натовп загородив Тібула.
Силач не догнав гвардійців. Він знову з'явився на площі. Він мчав щодуху просто на Тібула. Іспанець зіскочив з підмостків і вихопив другого пістоля. Директор балагана витяг невідомо звідки білий паперовий круг. Дресировані собаки в цирку стрибають через такі круги. Він розмахував цим кругом і шкандибав з підмостків за іспанцем.
Іспанець звів курок.
Тібул побачив, що треба тікати. Натовп розступився. Наступної хвилини Тібула вже не було на площі. Перестрибнувши через паркан, він опинився на городі. Він подивився в шпарину.
Силач, іспанець і директор бігли до паркана. Видовисько було дуже смішне. Тібул засміявся.
Силач біг, наче скажений слон, іспанець скидався на пацюка, що стрибає на задніх лапках, а директор шкутильгав, як підстрелена ворона.
— Ми тебе схопимо живцем! — кричали вони. — Здавайся!
Іспанець клацав курком і зубами. Директор розмахував паперовим колом.
Тібул чекав нападу. Він стояв на пухкій чорній землі. Навколо були грядки. Тут росли капуста, буряки, кучерявились якісь зелені вусики, стирчали стебла, лежало широке листя.
Все ворушилося од вітру. Яскраво сяяло синє чисте небо.
Битва почалася.
Усі троє наблизилися до паркана.
— Ти тут? — спитав силач.
Ніхто не відповів.
Тоді заговорив іспанець:
— Здавайся! У мене в кожній руці по пістолю. Пістолі найкращої фірми — "Пройдисвіт і Син". Я — кращий стрілець країни, розумієш?
Тібул не дуже майстерно стріляв із пістоля. Він навіть не мав пістоля, але в нього під рукою, або, вірніше, під ногою, було багато капустяних голів. Він нахилився, відірвав одну, круглу і важку, і жбурнув через паркан. Капустяна голова влучила в живіт директору. Потім полетіла друга, третя… Вони вибухали не гірше за бомби.
Вороги розгубилися.
Тібул нахилився за четвертою. Він ухопив її за круглі щоки, напружився, щоб вирвати, та ба, капустяна голова не піддавалася. Мало того, вона заговорила людським голосом:
— Це не капустяна, а моя голова. Я продавець дитячих повітряних куль. Я втік з Палацу Трьох Товсунів і потрапив у підземний хід. Його початок у каструлі, а кінець тут. Він тягнеться під землею у вигляді довгої кишки…
Тібул не вірив своїм вухам: капустяна голова видавала себе за людську!
Тоді він нахилився і подивився на диво. Очам довелося повірити. Очі людини, яка вміє ходити по канату, не брешуть.
Те, що він побачив, справді не мало нічого спільного з капустяною головою.
Це була кругла пика продавця повітряних куль. Як і завжди, вона була схожа на чайник, тонконосий чайник, розмальований маргаритками.
Продавець витикався з землі, а розрита земля, розсипавшись мокрими грудочками, обгорнула його шию чорним комірцем.
— Чудово! — сказав Тібул.
Продавець дивився на нього круглими очима, в яких відбивалося небо.
— Я віддав кухарчукам свої повітряні кулі, і кухарчуки мене випустили… А ось якраз летить одна з цих куль…
Тібул подивився і побачив високо-високо в сліпучій синяві маленьку оранжеву кульку.
Це була одна з куль, випущених кухарчуками.
Ті троє, що стояли за парканом і обмірковували план атаки, теж побачили кулю.
Іспанець підскочив на сажень, закрутив другим оком і став у позу. Він був завзятим стрільцем.
— Дивіться, — горлав він, — на висоті десяти дзвіниць летить дурна куля! Б'юсь об заклад на десять золотих монет, що я влучу в неї. Немає кращого стрільця, ніж я!
Ніхто не схотів з ним битись об заклад, але це не вгамувало іспанця. Силач і директор розлютилися.
— Віслюк! — закричав силач. — Віслюк! Тепер не час займатися полюванням на кулі. Ми повинні зловити Тібула! Не витрачай даремно зарядів.
Ніщо не впливало. Куля була надто вже принадною для влучного стрільця. Іспанець почав прицілюватися, заплющивши своє невгамовне око. І поки він цілився, Тібул витяг продавця з землі. Що це було за видовисько! Чого тільки не було на його одежі! І залишки крему та сиропу, і шматки прилиплої землі, і ніжні зірочки цукатів!
У тому місці, звідки Тібул витяг його, наче корок з пляшки, лишилася чорна діра. У цю Діру посипалася земля, і звук почувся такий, немов дощ барабанить по піднятому верху екіпажа.
Іспанець стрельнув. Звичайно, він не влучив У кулю. Лишенько! Він влучив у зелений капелюх свого директора, а той капелюх теж був не нижчий від дзвіниці.
Тібул утік з городу, перестрибнувши через протилежний паркан.
Зелений капелюх впав і покотився, як самоварна труба. Іспанець страшенно зніяковів. Слава кращого стрільця загинула. Більше того: загинула шана директора.
— Негіднику! — Директор був у нестямі і, задихаючись від гніву, надів з розмаху паперовий круг на голову іспанця.
Круг з тріском розірвався, і голова іспанця опинилася в зубчатому паперовому комірі.
Тільки Лапітуп залишився без діла. Але постріл сполошив навколишніх собак. Один з них вискочив звідкілясь і помчав на силача.
— Рятуйся, хто може! — встиг крикнути Лапітуп.
Усі троє кинулися тікати.
Продавець залишився сам. Він виліз на паркан і оглянувся. Трійка приятелів скотилася під зелений укіс. Лапітуп стрибав на одній нозі, тримаючись за покусану товсту литку, директор заліз на дерево і повис на ньому, неначе сова, а іспанець, хитаючи головою, що стирчала з паперового кола, відстрілювався од собаки, влучаючи щоразу в городнє опудало.