— Тихше! — сказав він так, немов говорив по-німецькому. — Тихше! Наша вистава варта вашої уваги.
Деяка увага встановилася.
— Заради сьогоднішнього свята ми запросили Лапітупа!
"Та-ті-ту-та!" — повторила фанфара.
Тріскачка зобразила щось схоже на оплески.
— Силач Лапітуп покаже вам чудеса своєї сили…
Гримнув оркестр. Завіса відкрилась. На підмостки вийшов силач Лапітуп.
Справді, цей велетенський чолов'яга в рожевому трико видавався дуже сильним. Він сопів і нагинав голову по-бичачому. М'язи в нього ходили під шкірою, наче кролики, проковтнуті удавом.
Прислужники принесли гирі і кинули їх на підмостки. Дошки мало не проломилися. Пилюка і тирса знялися стовпом. Гомін прокотився по всьому ринку.
Силач почав показувати свою вправність. Він узяв у кожну руку по гирі, підкинув їх, як м'ячики, спіймав і потім з розмаху вдарив одну об одну… Посипались іскри.
— Ось! — сказав він. — Так Три Товстуни розіб'ють лоби зброяреві Просперо й гімнастові Тібулу.
Цей силач теж був підкуплений золотом Трьох Товстунів.
— Ха-ха-ха! — загримів він, втішаючись із свого жарту.
Він знав, що ніхто не наважиться жбурнути в нього коржиком. Всі бачили його силу.
Запанувала тиша, і всі виразно почули голос негра. Ціле море голів повернулося в його бік.
— Що ти кажеш? — спитав негр, поставивши ногу на східці.
— Я кажу, що так, лобом об лоб, Три Товстуни розіб'ють голови зброяреві Просперо і гімнастові Тібулу.
— Замовкни!
Негр говорив спокійно, суворо і неголосно.
— А ти хто такий, чорна потворо? — розсердився силач.
Він кинув гирі і взявся в боки. Негр піднявся на підмостки:
— Ти справді дужий, але підлий ти не менше. Скажи краще, хто ти? Хто тобі дав право знущатися з народу? Я знаю тебе. Ти син молотобійця. Твій батько досі працює на заводі. Твою сестру звуть Елі. Вона праля. Вона пере білизну багатіїв. Може, її вчора убили гвардійці… А ти зрадник!
Силач відступив приголомшений. Негр говорив таки правду. Силач нічого не розумів.
— Іди геть! — крикнув негр.
Силач отямився. Його обличчя налилося кров'ю. Він стиснув кулаки.
— Ти не маєш права мені наказувати! — ледве вимовив він. — Я тебе не знаю. Ти диявол!
— Іди геть! Я лічу до трьох. Раз!
Натовп завмер. Негр був на голову нижчий від Лапітупа і втроє тонший за нього. Проте ні в кого не було сумніву, що, коли почнеться бійка, переможе негр — такий рішучий, суворий і впевнений був у нього вигляд.
— Два!
Силач втягнув голову.
— Чорт! — прошипів він.
— Три!
Силач зник. Присутні заплющили очі, чекаючи страшного удару, а коли розплющили їх, силача вже не було. Він миттю зник за перегородкою.
— Ось так прожене народ Трьох Товстунів! — весело промовив негр, піднімаючи руки.
Натовп шаленів од захоплення. Люди підкидали шапки в повітря.
— Хай живе народ!
— Браво! Браво!
Тільки доктор Гаспар невдоволено похитував головою. Чим він був невдоволений, невідомо.
— Хто це? Хто це? Хто цей негр? — цікавилися глядачі.
— Це теж актор?
— Ми ніколи його не бачили!
— Хто ти?
— Чому ти виступив на наш захист?
— Дозвольте! Дозвольте!
Якийсь голодранець пробрався крізь натовп. Це був той жебрак, який учора ввечері розмовляв з квіткарками й візниками.
Доктор Гаспар впізнав його.
— Дозвольте! — хвилювався жебрак. — Невже ви не бачите, що нас обдурюють?
Цей негр такий же актор, як і силач Лапітуп.
Одна зграя. Він теж одержав гроші від Трьох Товстунів.
Негр стиснув кулаки.
Захоплення натовпу змінилося на гнів.
— Звичайно! Один негідник прогнав другого.
— Він боявся, що ми поб'ємо його приятеля, і зіграв цей жарт.
— Геть!
— Негідник!
— Зрадник!
Доктор Гаспар хотів щось сказати, стримати натовп, та було пізно. Чоловік дванадцять, видершись на підмостки, оточили негра.
— Бийте його! — заверещала стара жінка.
Негр простяг руку. Він був спокійний.
— Стійте!
Його голос заглушив крик, шум і свист. Стало тихо, і в тиші спокійно і просто прозвучали слова негра:
— Я гімнаст Тібул.
Сталося замішання.
Кільце навколо негра розсипалося.
— Ох! — зітхнув натовп.
Сотні людей хитнулись і завмерли. І тільки хтось розгублено спитав:
— А чому ти чорний?
— Про це спитайте доктора Гаспара Арнері! — І, посміхнувшись, негр вказав на доктора.
— Безперечно, це він.
— Тібул!
— Ура! Тібул живий! Тібул з нами!
— Хай жив…
Але крик обірвався. Сталося щось несподіване і неприємне. У задніх рядах збентежилися. Люди розсипалися в усі боки.
— Тихше! Тихше!
— Тікай, Тібуле, рятуйся!
На площі з'явилися три вершники й карета.
Це був капітан палацової гвардії граф Бонавентура в супроводі двох гвардійців. У кареті їхав палацовий чиновник з поламаною лялькою наслідника Тутті. Вона сумно припала до його плеча гарненькою голівкою з підстриженими кучериками. Вони шукали доктора Гаспара.
— Гвардійці! — заволав хтось не своїм голосом.
Декілька чоловік кинулися через паркан.
Чорна карета зупинилася. Коні крутили головами. Дзвеніла і спалахувала збруя. Вітер шарпав блакитні пера.
Вершники оточили карету.
У капітана Бонавентури був страшний голос. Якщо скрипка викликала зубний біль, то від цього голосу здавалося, наче тобі вибили зуба.
Він підвівся на стременах і спитав:
— Де будинок доктора Гаспара Арнері?
Він натягував поводи. На руках у нього були грубі шкіряні рукавиці з широкими розтрубами.
Літня жінка, в яку це запитання влучило, як куляста блискавка, злякано махнула рукою хтозна-куди.
— Де? — перепитав капітан.
Тепер його голос уже звучав так, що здавалося — вибито не один зуб, а цілу щелепу.
— Я тут. Хто мене питає?
Люди розступилися. Доктор Гаспар, поважно ступаючи, підійшов до карети.
— Ви доктор Гаспар Арнері?
— Я доктор Гаспар Арнері.
Дверцята карети відчинилися.
— Сідайте негайно в карету. Вас одвезуть додому, і там ви дізнаєтесь, у чому справа.
Берейтор зіскочив з задка карети і допоміг докторові сісти. Дверцята зачинилися.
Кавалькада рушила, знімаючи куряву.
Ні капітан Бонавентура, ні гвардійці не помітили за натовпом гімнаста Тібула. Мабуть, побачивши негра, вони не впізнали б у ньому того, на кого полювали минулої ночі.
Здавалося, небезпека минула. Та раптом почулося єхидне шипіння.
Силач Лапітуп висунув голову з-за бар'єра, обтягнутого коленкором, і шипів: