Пат засміялась:
— Правда?
Готфрід усміхнувся:
— Авжеж правда. Ви б подивилися, як той духовний отець у сутінках підстрибував, щоб дістатися до найвищих гілок, його захопив прямо-таки спортивний азарт. Розповідав мені, що колись, ще в гімназії, був непоганим футболістом. Хавбеком, чи що.
— Ти спокусив пастора до крадіжки, — закинув я йому. — Це коштуватиме тобі років двісті пекла. А де ж Отто?
— Він уже в Альфонса. Ми ж поїдемо вечеряти до Альфонса?
— Звичайно, до нього, — сказала Пат.
— Тоді — вперед.
Альфонс почастував нас нашпигованим зайцем з брюссельською капустою і тушкованими яблуками. Потім, на заключення, він завів грамофон, і ми прослухали хор донських козаків. Це була дуже тиха пісня — сам хор співав приглушено, мов десь далеко грав орган, а над ним витав самотній, чистий голос. У мене було таке відчуття, що ось зараз беззвучно відчиняться двері, до зали ввійде старий, стомлений чоловік, мовчки сяде до столу і буде слухати пісню своєї юності.
— Діти мої, — сказав Альфонс після того, як хор, поступово стихаючи, нарешті завмер, як зітхання. — Діти, знаєте, що мені завжди нагадує ця пісня? Іпр 1917 року. Готфріде, пам'ятаєш той березневий вечір з Бертельсманом?..
— Так, — відповів Ленц, — пам'ятаю, Альфонсе. Це вечір, коли зацвіли вишні...
Альфонс кивнув головою.
Кестер підвівся.
— Здається, пора, — він глянув на годинник. — Так, треба вирушати.
— Ще по стопочці коньячку, — запропонував Альфонс. — Справжній "Наполеон". Я ж його спеціально для вас припас.
Ми випили коньяку і встали з-за столу.
— До побачення, Альфонсе, — сказала Пат. — Мені завжди так приємно було у вас. — Вона подала йому руку.
Альфонс почервонів. Він міцно тримав її руку в своїх лапах.
— Отже, якщо коли буде потреба — лише дайте знать. — Зніяковівши, він розгублено дивився на неї. — Адже ви тепер належите до нашого товариства. Ніколи не думав, щоб колись яка-небудь жінка стала...
— Дякую, — сказала Пат, — дякую. Альфонсе. Нічого приємнішого ви не могли б мені сказати. До побачення, всього вам найкращого.
— До побачення! До скорого!..
Кестер і Ленц проводжали нас на вокзал. Перед нашим будинком ми зупинились, і я збігав узяти собачку. Чемодани Юпп уже раніше одвіз на вокзал.
Ми приїхали саме вчас. Тільки-но зайшли у вагон, як поїзд рушив. Коли паровоз уже набирав швидкість, Готфрід сунув руку в кишеню й подав мені загорнуту в папір пляшку:
— Візьми ось, Роббі. Така річ завжди може знадобитися в дорозі.
— Дякую, — сказав я, — випийте, хлопці, її самі сьогодні ввечері. Я вже дещо припас собі.
— Бери, бери, — заперечив Ленц, — це ніколи не буває зайвим!
Ідучи поряд з поїздом, він кинув мені в руки пляшку.
— До побачення, Пат! — гукнув він. — Якщо ми тут збанкрутуємо, то всі разом приїдемо до вас туди. Отто стане інструктором лижного спорту, я — вчителем танців, а Роббі — піаністом. Тоді разом з вами утворимо трупу і будемо мандрувати з готелю в готель!
Поїзд поїхав швидше, і Готфрід відстав. Пат висунулася з вікна і махала рукою, аж поки вокзал зник за поворотом. Потім обернулася до мене. Вона була бліда, в очах блищали сльози. Я обняв її однією рукою.
— Сідай, — сказав я, — давай вип'ємо чого-небудь. Ти чудово трималася...
— Але в мене зовсім невесело на душі, — відповіла вона, силувано посміхаючись.
— У мене теж, — признався я. — Саме тому треба випити трошки.
Я відкрив пляшку і дав їй чарочку коньяку.
— Тепер краще? — запитав її потім.
Вона кивнула й пригорнулася до мого плеча:
— Ах, любий, і що це воно буде?
— Не треба плакати, — сказав я. — Я так пишався тобою, що ти не плакала ввесь день.
— Та я ж зовсім не плачу, — заперечила вона, похитуючи головою, а сльози котилися їй по худенькому личку.
— Давай випий ще трошки, — запропонував я, міцніше пригортаючи її. — Це так лише в першу хвилинку, а потім усе піде краще.
Вона кивнула.
— Так, так, Роббі. І ти не турбуйся про це. Зараз усе пройде. І краще, коли ти не будеш бачити цього... Полиш мене одну на кілька хвилин, я посиджу сама — і все пройде.
— Чому ж сама? Ти так мужньо трималася цілий день... тепер можеш спокійно виплакатися, скільки твоїй душі завгодно.
— Зовсім не мужньо я трималася. Ти лише не помічав...
— Може й так, — погодився я, — але тоді саме тому й не помічав.
Вона спробувала осміхнутись:
— Чому ж, власне, Роббі?
— Тому, що ти не здавалася, — я погладив її волосся. — Поки людина не здається, вона — володар своєї долі.
— У мене це зовсім не мужність, любий, — мурмотіла вона. — У мене це просто лише страх. Жалюгідний страх перед останнім, найбільшим страхом.
— Це і є мужність, Пат.
Вона пригорнулася до мене.
— Ах, Роббі, ти ж зовсім не знаєш, що таке страх.
— Знаю, знаю, — зітхнув я.
Відчинилися двері. Провідник спитав про квитки. Я віддав їх йому.
— Квиток у спальний вагон для дами? — запитав він.
Я кивнув.
— Тоді вам доведеться перейти до спального вагона, — звернувся він до Пат. — Для інших вагонів цей квиток недійсний.
— Добре.
— А собаку треба здати в багажний вагон, — пояснив він: — Собаче купе в багажному вагоні.
— Ясно, — сказав я. — Де ж тут спальний вагон?
— Третій праворуч. А багажний — перший спереду.
Кондуктор пішов далі. У нього на грудях висів маленький ліхтарик. Це мало, такий вигляд, ніби він ішов штольнями копальні.
— Ну, то будемо перебиратися. Пат, — сказав я. — А Біллі я вже якось непомітно пронесу до тебе. Чого йому там нудитись у тому багажному вагоні.
Для себе я не брав місця в спальному вагоні. Мені нічого не значило переночувати десь у куточку в купе. Та й дешевше обходилось так.
Юпп ще раніше заніс речі Пат до спального вагона. Її купе було маленьке, затишне, стіни облицьовані червоним деревом. У Пат було нижнє місце. Я спитав провідника, чи зайняте верхнє.
— Так, — відповів він, — у Франкфурті має сісти пасажир.
— А коли ми будемо у Франкфурті?
— О пів на третю.
Я дав йому на чай, і він пішов собі в своє купе.
— Через півгодини я повернуся до тебе з собакою, — запевнив я Пат.
— Але ж це неможливо; провідник же у вагоні...
— Та вже якось вийде. Тільки не замикай дверей. Я пішов назад повз провідника так, щоб він мене побачив. На ближчій станції вийшов з собачкою на перон і пішов мимо спального вагона далі. Там почекав, поки провідник вийде з вагона побалакати з начальником поїзда. Потім знову зайшов у поїзд, пробрався через тамбур до спального вагона і зайшов до дівчини так, що мене ніхто й не побачив. Вона вже була в білому пухнастому халаті і мала чудовий вигляд. Її очі сяяли.