Пат стояла на колінах біля свого великого чемодана-гардероба, навколо висів її одяг, на ліжку лежала білизна, а вона саме укладала свої черевики. Я пригадав, що вона так само стояла на колінах, коли вселилася в цю кімнату і розпаковувала речі, і мені здавалося, ніби це було десь дуже давно і в той же час — ніби лише вчора... Вона підвела голову.
— Ти і своє срібне плаття візьмеш? — запитав я.
Вона кивнула.
— Що ж нам робити з усіма іншими речами, Роббі? З моїми меблями?
— Я вже переговорив з пані Залевською. Все, що вміститься, я візьму до себе в кімнату. Решту здамо в ломбард, на збереження. А коли ти повернешся, тоді знову заберемо до себе.
— Коли я повернуся... — сказала вона.
— Авжеж, — відповів я, — весною, коли ти, засмагла на сонці, повернешся додому.
Я допоміг їй скласти речі, і пополудні, коли надворі вже сутеніло, ми були готові. І дивно: всі меблі ще стояли на своєму місці, лише шафи й шухляди опустіли, а мені раптом уся кімната здалася пусткою. Пат сіла на своє ліжко. У неї був стомлений вигляд.
— Ввімкнути світло? — спитав я.
Вона похитала головою:
— Хай ще трошки так побуде...
Я сів біля неї:
— Хочеш сигарету?
— Ні, Роббі. Лише трішечки отак посидіти.
Я встав і підійшов до вікна. На вулиці під дощем неспокійно блимали ліхтарі. Вітер куйовдив дерева. Внизу повільно пройшла Роза. Її високі чобітки блищали. Вона несла під рукою пакунок і прямувала до кафе "Інтернаціональ". Мабуть, то було її в'язання, — вона готувала вовняні речі своєму маляті. За нею йшли Фріці і Маріон, обидві в нових білих дощовиках, які чітко окреслювали їх жіночі фігури, а трохи оддалік за ними плелася Мімі, обшарпана й стомлена.
Я відвернувся од вікна. В кімнаті стало так темно, що Пат уже не видно було. Лише чулося її дихання. За деревами цвинтаря повільно й похмуро почали дертися вгору вогні світлових реклам. Над дахами будинків, ніби орденська стрічка, простяглися червоні літери, що рекламували сигарети; почали іскритися блакитні і смарагдовозелені кола винних фірм; спалахнули яскраві контури реклами білизни, їхнє світло кидало матове, розпливчате сяйво крізь вікна на стіни і на стелю. Воно блукало взад і вперед, і, здавалося, кімната раптом перетворилася на забутий на дні моря невеличкий водолазний дзвін, навколо якого шуміли дощові потоки, і з далеких далей долинав слабий відблиск строкатого світу.
О восьмій годині вечора з вулиці почувся звук сирени.
— Це Готфрід на таксі, — сказав я. — Він заїхав за нами, щоб разом повечеряти.
Я встав, підійшов до вікна і гукнув униз, що ми йдемо. Потім ввімкнув маленьку настільну лампу і вийшов до своєї кімнати. Вона здалася мені такою чужою, що аж моторошно стало. Я дістав пляшку з ромом і поспіх випив чарку. Потім сів у крісло і втупився очима в шпалери. Через кілька секунд знову встав і підійшов до умивальника, щоб щіткою пригладити волосся. Та, побачивши в дзеркалі своє обличчя, забув про все. З холодною цікавістю я розглядав своє відображення. Потім вимушено посміхнувся до нього. Воно відповіло мені напруженою блідою посмішкою.
— Ти... — беззвучно мовив я і пішов знову до Пат.
— Ну що, підемо, друже мій? — запитав я.
— Так... — сказала вона. — Але я хочу ще раз зайти до твоєї кімнати.
"Чого?.. — хотів заперечити я. — Та стара комірчина..."
— Побудь тут, — сказала вона. — Я зараз повернуся.
Я трохи почекав, потім теж пішов туди. Пат стояла посеред кімнати і, помітивши мене, здригнулась. Такою я її ще ніколи не бачив. Вона ніби зів'яла. Але це тривало якусь мить, потім вона посміхнулась.
— Ходімо, — сказала вона. — Тепер ходімо.
Біля кухні нас чекала пані Залевська. Її сиві локони тремтіли. На чорному платті висіла брошка з фотокарткою покійного Залевського.
— Тримайся! — шепнув я Пат. — Зараз вона буде обіймати тебе.
Ще мить — і Пат уже потонула в широких грудях. Над нею здригалося повне обличчя господині. Ще б кілька секунд, і Пат була б з голови до ніг залита сльозами; коли матуся Залевська плакала, в її очах був такий тиск, як у сифона з зельтерською водою.
— Пробачте, — рішуче втрутився я, — нам треба поспішати! А то ще запізнимось!
— Запізнитесь? — Пані Залевська зміряла мене нищівним поглядом. — Поїзд відходить лише через дві години! А ви, певно, за цей час хочете бідну дівчинку ще й напоїти!
Пат пирснула зо сміху:
— Та ні, пані Залевська. Ми ще хочемо попрощатися з друзями.
Матуся Залевська недовірливо похитала головою:
— Фройляйн Гольман, ви дивитесь на цього молодика, як на золоту вазу, а він — щонайбільше — позолочена пляшка з-під горілки.
— Образно сказано, — зауважив я.
— Дитино моя... — пані Залевська знову розчулилась. — Повертайтеся скоріше назад! Ваша кімната завжди за вами. Хай навіть сам кайзер жив би в ній, і його виселю, коли ви приїдете.
— Щиро дякую, пані Залевська, — сказала Пат. — Велике спасибі за все. І за те, що ворожили на картах. Я все запам'ятала.
— Це добре. Відпочиньте як слід і — видужуйте!
— Добре, — відповіла Пат, — я постараюсь. До побачення, пані Залевська. До побачення, Фрідо.
Ми вийшли. Коридорні двері захлопнулись за нами. У клітці сходів було напівтемне; електричні лампи перегоріли. Повільно м'якими кроками спускаючись по сходах, Пат мовчала. У мене було таке відчуття, ніби ми після закінчення відпустки вдосвіта йдемо на вокзал, щоб знову відправитися на фронт.
Ленц відчинив дверцята таксі.
— Обережно! — попередив він.
У машині було повно троянд. Два велетенських букети червоних і білих квітів лежали на задніх сидіннях. Я одразу розпізнав, якого вони походження: з церковного саду.
— Останні, — самовдоволено пояснив Готфрід. — Нелегко дісталися. Довелося довгенько-таки подискутувати з одним попиком.
— Це не з тим, що з ясними, голубими, як у дитини, очима? — поцікавився я.
— Ага, так то був ти, братіку мій! — відповів Готфрід. — Це, значить, він мені про тебе розповів. Божий чоловік несказанно розчарувався, помітивши, якої шкоди ти завдав садові. А він було вже подумав, що побожність чоловічого населення знову почала зростати.
— І він так тебе й відпустив з квітами? — поцікавився я.
— Довелося душевно поговорити з ним. Скінчилося тим, що він навіть допоміг мені рвати квіти.