— Роббі, весь час, коли тебе не було тут, я робила все, що мені приписували. Я вся перетворилася на полохливий рецепт, не більше. Нічого не допомогло. Мені стало гірше. Не перебивай мене, я знаю, що ти хочеш сказати. І я знаю, до чого все йде. Але той час, який ще лишився мені, цей час із тобою — дозволь мені робити, що я хочу.
Її обличчя, осяяне призахідним сонцем, почервоніло. Воно було серйозне і спокійне, сповнене глибокої ніжності. "Про що це ми розмовляємо? — думав я. У мене пересохло в роті. — Це ж неприпустимо, щоб ми отак стояли й говорили про щось таке, чого не може бути, не повинно бути. Адже це Пат, це вона сказала ці слова так спокійно, майже без суму в голосі, ніби проти цього вже нічого не вдієш, ніби вже нема навіть найменшої крихти обманливої надії, — це ж Пат, сливе дитина, яку я повинен захищати, Пат, яка раптом стала від мене така далека, свідома й покірна тому безіменному, потойбічному..."
— Ти не повинна говорити про подібні речі, — нарешті пробурмотів я. — Я ж лише мав на увазі, що ми могли б спершу запитати лікаря.
— Ми більше нікого не питатимем, нікого! — Вона хитала красивою, маленькою голівкою й закоханими очима дивилась на мене. — Я більше нічого не хочу знати. Я лише хочу бути щасливою.
Увечері в коридорах санаторію люди бігали одне до одного й шепталися. Прийшов Антоніо і приніс запрошення. Мала відбутися вечірка в палаті одного росіянина.
— А хіба мені можна отак просто піти з вами? — спитав я.
— Тут? — перепитала Пат. — Тут можна багато чого, що в іншому місці взагалі виключається, — сказав Антоніо посміхаючись.
Росіянин був чорнявий, літній чоловік. Він займав дві кімнати, застелених килимами. На якійсь скрині стояли пляшки з горілкою. В кімнаті було напівтемне, горіли тільки свічки. Серед гостей була одна красива, молода іспанка. Мали відсвяткувати її день народження. Якийсь своєрідний настрій створювали ці кімнати, освітлені мерехтливими вогниками. Півсвітлом і незвичайним братським єднанням людей спільної долі вони нагадували бліндаж.
— Що ви хочете випити? — спитав мене росіянин.
У нього був досить приємний, грудний голос.
— Що у вас є.
Він дістав пляшку коньяку і карафку горілки.
— Ви здорові? — спитав він.
— Так, — відповів я ніяковіючи.
Він запропонував мені цигарки з довгими картоновими мундштуками. Ми випили.
— Звичайно, вам тут дещо здається дивним, адже так? — мовив він.
— Не те щоб занадто, — відповів я. — Я не звичний до нормального життя.
— Так, — сказав він, поглянувши темними очима в бік іспанки. — Тут, у горах, своєрідний, замкнений світ. Він змінює людей.
Я кивнув на знак згоди.
— Незвичайна хвороба, — задумливо додав він. — Вона робить людей жвавішими. А іноді кращими. Загадкова хвороба. Вона розтоплює і знімає з людини всякий шлак. — Він підвівся, злегенька вклонився мені й пішов до іспанки, що посміхалася йому.
— Ніби маслом маже патетичний балакун, га? — озвався хтось позад мене.
Обличчя без підборіддя. Лоб ґулею. Неспокійний, гарячковий погляд.
— Я тут гість, — відповів я. — А ви хіба ні?
— Таким чином він ловить жінок, — вів далі той, не слухаючи мене, — на цьому вони й ловляться. Та маленька теж.
Я нічого не відповів.
— Хто це такий? — спитав я Пат, коли той відійшов.
— Якийсь музикант. Скрипаль. Безнадійно закоханий в іспанку. Так, як закохуються тут, у горах. Але вона й слухати про нього не хоче. Любить росіянина.
— На її місці я зробив би так само.
Пат засміялась.
— Я вважаю, що саме в таких чоловіків слід закохуватись. А ти не закохалася в нього?
— Ні, — відповіла вона.
— Ти ще не була закохана тут?
— Не дуже-то...
— Та мені це байдуже, — сказав я.
— Оце-то зізнання... — Пат випрямилась. — А в дійсності тобі було б далеко не байдуже.
— Я не про те. Навіть не можу тобі пояснити свою думку. Саме тому ні, що я все ще не знаю, що ти, власне, знаходиш у мені.
— Полиш ці турботи на мене, — відповіла вона.
— А ти сама знаєш це?
— Не до кінця, — відповіла вона посміхнувшись. — А інакше й ніякої любові не було б.
Росіянин залишив біля мене пляшки. Я вже налив собі і випив кілька чарок. Атмосфера в цих кімнатах гнітила мене. Неприємно було бачити Пат серед усіх цих хворих.
— Тобі не подобається тут? — спитала вона.
— Не дуже. Спершу я повинен призвичаїтись.
— Бідний мій, любий... — Вона погладила мою руху.
— Я не бідний, коли ти зі мною, — сказав я.
— Хіба Рита не дуже гарна?
— Ні, — відповів я, — ти краща.
Молода іспанка тримала гітару на колінах. Щипнула кілька акордів. Потім заспівала, і здалося, по кімнатах лине якийсь похмурий птах. Вона співала іспанських пісень стиха, сиплим, надривним голосом хворої. І я не знав, що так впливає: чи меланхолійні чужі мелодії, чи разючий, вмираючий голос дівчини, чи тіні хворих, що притулилися в кріслах і на підлозі, чи велике схилене темне обличчя росіянина, — але мені раптом здалося, що все це лише тихе ридання, заклинання долі, яка стоїть надворі за завішеними вікнами й чекає; благання, зойк і страх, страх перед самотністю наодинці з нічим, що поволі пожирає людей...
Наступного ранку Пат була весела й пустотлива. Вона взялася до своїх платтів.
— Широкі стали, надто просторі, — мурмотіла вона, приміряючи їх перед дзеркалом. Потім повернулась до мене: — А ти захопив з собою свій смокінг, любий мій?
— Ні, — відповів я. — Не знав, що він тут знадобиться.
— Тоді йди до Антоніо. Він позичить тобі свій. У вас же однакові постаті.
— Але ж він потрібен йому самому.
— Він одягне фрак. — Вона пришпилила складку. — А потім іди кататися на лижах. Мені треба тут дещо зробити. При тобі я не можу...
— Цей Антоніо... — бурмотів я. — Обберу його до нитки. І що б ми тільки робили без нього?
— Він хороший хлопець, правда?
— Так, — відповів я, — це вірно характеризує його: хороший хлопець.
— Не знаю, що б я робила сама, якби його не було тут.
— Давай про це більше не думати, — сказав я. — Це вже лишилося далеко позаду.
— Так. — Вона поцілувала мене. — А тепер іди покатайся на лижах.
Антоніо чекав мене.
— Я вже думав про те, що ви, певно, не захопили з собою смокінга, — сказав він. — Приміряйте-но піджак.
Піджак виявився трохи короткуватий, але в усьому іншому був ніби на мене пошитий. Антоніо, вдоволено посвистуючи, вийняв костюм з гардероба.