Вона не могла впоратися з чоловіком і западала у відчай через свою слабосилість. Торсала Хому і зводила, і саме в цей час до них повільно підійшов телятник Ярема.
— То що, Марино, — спитав сумно телятник Ярема, — взяла собі Біду?
Хома Біда випорснув з її рук і впав руками в дорожню куряву. Він звів голову й раптом замукав, як корова, бо й худоба, котра йшла по тій-таки дорозі, радісно мукала, чуючи домівку.
— Допоможи мені, Яремо, — попросила Марина. — Не впораюся сама я з ним.
— Бо захотіла собі біди, — сказав сумно Ярема. — Пішла б за мене, любив би тебе й милував.
— Пізно про те говорити, — сказала Марина. — Це мій хрест!
Вони взяли Хому Біду опідруч й повели дорогою. Часом він провисав у них на руках і збивав ногами руду куряву. Марина плакала, пил осідав їй на лице, і сльози промили на ньому два струмки…
— А ті, у корчмі, залишилися? — спитав наказний сотник.
— Ні! Ще при мені один стадник сів на коня й поїхав. Дядечко ж той так нагулявся, що валявся на лаві.
— Ну а Петро?
— Це той, убитий? — зморщила лоба Марина. — Ні, той не валявся. Сидів за столом.
— Я їх бачив, — сказав хутірський староста Тодор Рогачевський, який досі сидів мовчки. — Саме коли худоба поверталася, вийшли вони із шинку від Безкровної, Дядечко і той, що його вбито. І пішли вони через село до шляху.
— А чоловік мій, як привели ми його додому, нікуди більше не ходив і не їздив. Чи не так, пане Рогачевський?
— Таки-так! — хитнув поважно староста, і я побачив, що в нього очі, як у багатьох тутешніх: сірий у них і загуслий спокій.
— Пам'ятаю, коли ще був у тямі, — сказав Хома, — ніякого заводу поміж них не було.
— Хто ж тоді вбив Петра? — спитав Іван Скиба. Але вони не знали. Похитали заперечно головами і стояли, запитально дивлячись на Скибу. Той махнув рукою, щоб вийшли, а тоді потер лоба, начебто йому там піт висіявся.
— Де ви сьогодні ночували, пане канцеляристо? — спитав буденно.
— У Безкровної, — мовив я на позір байдужне. — Ось разом із паном Стефаном.
— Питаю про це, бо до півночі чекали на вас у попівстві.
— Ми бавилися віршами, ваша милість, — сказав незворушно Савич.
— То що ми з вами тут вислідили?
— Лишився тільки один чоловік, — сказав я.
— Де ж нам його шукати, не порадите, пане дяче? Але дяк тільки плечима стенув; мені здалося, що і в його очах з'явився той-таки сірий спокій, який панує тут скрізь.
16
Ми звільна їхали по селу, і не було воно вже таке порожнє, як раніше. В дворах і на вулиці ми бачили людей, які схилялися перед нами, і ми чемно відповідали на привітання.
— Доведеться гукнути на раду, — сказав наказний сотник. — Може, хтось укаже на того Дядечка.
Проїжджали повз шинок Безкровної. В'юцка стояла в дверях і незмигно дивилася на нас. Я підморгнув їй, відчуваючи, що знову починаю хвилюватися, але обличчя в неї залишилося непроникне. Дивилася не на нас, а повз нас, і я мимоволі зирнув туди. Хати тут розступалися, і переді мною ліг залитий сонцем простір рудівських піль. Знову вразився з їхньої порожнечі — повіяло звідти, начебто зітхнула чи позіхнула велетенська істота. Мені захотілося приострожити коня і зникнути в тому просторі. Мчати і мчати, збиваючи багряні клубені куряви, і хай мій кінь викине з ніздрів вогонь. Хай від того навісного лету виростуть у нього крила, щоб змогти відірватися від цієї багнистої долини і дістатися нарешті верхів, про які марив я довгими самотніми вечорами. Багато чого збагнути і з'ясувати мені треба в цій історії, яка розгортається переді мною, і в собі самому. Адже їх є, історій отих, дві: одна звичайна й буденна: хтось убив чоловіка, і ми маємо віднайти убивцю, а друга складніша: що ми знаємо про дивний і загадковий світ людської душі? Що ми знаємо про долини-болота, які, наче хижі квіти, розкривають пелюстя для того, щоб до них прилип блукач-чужинець?
Був певний, що не тільки мені приходять такі думки. Через це хотів, щоб швидше було знайдено останнього, на кого падає підозра в убивстві. Тоді ми висвітлимо оцю позірно просту історію і зможемо повернутись у домівки.
Я вже хотів опинитись у власному домі і розгорнути нарешті книжицю, що її списав мій тутешній приятель Стефан Савич: чи не прочитаю я там розгадки іншої історії. Хотів сісти перед вікном, яке хоронить мене від світу, і, дивлячись на дерева власного саду, шепотіти свої, Савичеві чи й чужі вірші. Хотів прочитати в Савичевій книжиці щось таке, після чого позбудуся скутого, насурмленого почуття, що його я назвав "сірим спокоєм". Хай розверзеться тож і небокрай, закляв я, хай таки вирине з нього крилатий кінь, котрий дихає вогнем, — хочу в нього повірити. Тільки тоді зникне вічна перестрашка, що чогось у світі не знаєш і не розумієш, а відтак можна сподіватися і певності, що ти у житті не хробак…
Ми їхали повз вишневий садок, що його я бачив із вікна школи. Біля хати, як і раніше, стояв одягнений у чорне чоловік, і цей чоловік, побачивши нас, раптом ступив назустріч.
— Зачекайте, панове урядові, — сказав він. — Маю до вас дві слові!
17
— Звати мене Федором на прізвище Куценко, чи Куций, я підсусідок значкового товариша пана Нестора Федоровича. йшов я у неділю в ніч, о другій годині, із Зіньком Лихачем, своїм шуряком, із шинку Лук'яна Поповича. Коли ж минали ми кошару полкового хорунжого Івана Семеновича, над порожнім ровом знайшли нетямного Івана, що його прізвища я не знаю. То він ледь устав і попросив, щоб відвели його до вівчаря пана хорунжого Маценка Наумця…
Вони спершу злякалися, коли звелася над порожнім ровом біла хитлива постать.
— Люди, зачекайте, — сказав Іван з перестрахом. — Щось водить мною, допоможіть!
Наближався до них, обережно вимацуючи дорогу, а коли підійшов, то Куций із шуряком побачили, що очі його заплющені.
— Коли це недалеко, — попросився Іван, — відведіть мене до Наумця, мого знайомого…
— Ми його й повели, — сказав Куций. — Наумець узяв його, там він і ночував. Самі ж ми пішли повз Маценкову кошару додому.
— А не чули якогось крику? — спитав Іван Скиба. Куций хитнув заперечно.
– Є свідки, що ночували ви на хуторі?
— Що ночували, є, а що прийшли туди опівночі, нема. Всі вже спали.