— Авжеж, авжеж, — підхопився Савич. — Зараз я, за твоїм проханням, підпишуся…
14
Господар Василь Бабій за Кучурбу, чи ж бо Кочубея, посвідчив.
"Коло докручується", — подумав я, стаючи біля вікна й дивлячись на вишневий садок, покритий червонястим листом. Біля садка стояв одягнений у чорне чоловік, і завмер, начебто відлякував від вишень горобців. "Ще їх сюди прийде троє, — снувалася несамохіть думка, — і одного з цих трьох ми заберемо з собою". Я повернусь у свій дім, де в мене ні родини, ні слуг, і надчікуватиму справжньої осені. Слухатиму льопіт дощу й шум дерев, якими обсаджено моє обійстя. Записуватиму в свою книжицю почуті історії чи переписуватиму такі історії з книжиць позичених. Потім читатиму їх уголос для себе. Складатиму вірші якнайправильнішим силабічним віршем і читатиму їх знову-таки собі. В цьому я знайшов дивну відраду, і це освітлює мою самотину. Я тоді спокійний і впевнений, і мій спокій зовсім не сірий.
Сірий спокій живе тільки тут, думаю я, у цьому не зовсім звичайному селі, і я боюся винести його з собою. Боюся, що курява тутешніх доріг таки просочиться в мене, і не вимити її ні водою, ні настоями трав.
— Погано виспалися, пане Савичу? — підсів я до дячка в той час, як наказний сотник позіхав, аж щелепи роздирав. — Так твердо ви заснули.
— Все це бісова В'юцка, — всміхнувся тепло дячок. — Не така це жінка, щоб дала виспатися!
Я викруглив на Стефана очі: досі мені здавалося, що з В'юцкою був таки я.
— Це вам не наснилося, пане дяче? — не втерпів спитати.
Дяк тихо розсміявся. Вчувалося в тому сміхові щось загадкове: Савич, очевидно, знав більше за мене.
— Чи великий маєте в тої жінки борг?
— Мій борг у неї вічний, — проголосив Савич і дістав з-за столу оправлену у шкіру книгу. — Ось кннжиця, що хотіли ви переглянути.
— Найнудніші люди — мудрагелі, як ви з дяком, пане канцеляристе, — сказав на повний голос Іван Скиба. — Шепчетесь у кутку, як дівки на виданні. Що воно там за книга?
— Вірші, ваша милість, — сказав покірливо Савич. — Цікавитеся віршами?
— Я? — скрикнув здивовано Скиба. — З чого це вам упала така дурниця до голови? Коли б ще там було написано, як добру вишнівку зробити!
— Цього писати не тра, — сказав поважно дяк. — Таке знання, ваша милосте, й без книжки живе…
По цьому слові в хату зайшов стрункий красень з пухнастими вусами і з темними палкими очима. Щось було в його обличчі відчайдушне, але й ніжне — обвітрене, смагляве, проте негрубе.
— Я Хома Білоусенко, він же Біда, коровник пана Дмитра Маркевича, — сповістив він хрипким, але впевненим голосом.
— Знаєш, чого тебе покликано? — спитав Скиба.
— Ціле село знає, — сказав Хома.
— Ну то розказуй.
— Було воно так. Ішов я по ділу і біля Круглого озера, якраз за селом Рудівкою, здибався з Іваном Нечердою, що звуть його Дядечко, і з Петром, не знаю, як на прізвище. Вони йшли з Линовиці, бо там вони за стадників…
Зараз почнеться та ж таки історія, подумав я, виписуючи те, що розповідав Хома. Про те, як вони зустрілися, а Нечерді він давно обіцяв могорич за добре діло, яке той йому зробив. Тоді Нечерда, чи інакше Дядечко, сказав:
— Піди-но постав, негідний сину, мені кухля! — І сказав це жартома, бо жили вони в приятельстві. Потім пішли до стадника Кучурби, який сам був зі стадом якраз за Рудівкою. Він сидів біля вогню, і вони трохи порозмовляли. Розповідав Кучурба про те, що цього ранку бачив вогняну кобилу і що це нагнало на нього такого страху, аж досі тремтить.
— Чи не та оце, яку шукаю? — спитав Петро, і вони посміялися: здається, та кобила приснилася Кучурбі…
Вони пішли спершу до В'юцки, але вона без грошей нічого не дала, Хома повернувся додому, щоб узяти грошей, і вони рушили до Поповича.
"Це нецікава історія", — подумав я, записуючи слова Хоми Біди. Цікавіше те, що сталося сьогоднішньої ночі. Чи й справді після того, як я заснув, В'юцка покинула мене й пішла до дяка? А може, вона таки чарівниця? Розполовинилася на дві В'юцки, одна тішилася зі мною, а друга з дяком. Я всміхнувся мимоволі на цей жарт і подумав, що попри все любився з нею без великої пристрасті. Сподівався на вогонь, а коли прийшло до діла, побачив тільки похмурі рудівські припухлі й червоні поля. "Щось зі мною таки відбувається", — подумалося мимохіть — перо ж моє описувало, як Біда заставляв Хвостові хустку і та, виявляється, була не його, а Шкуренкова.
"Всі вони розказують про себе, — крутилося мені в голові, — а найменше про Петра, прізвища якого ніхто так і не назвав". Той Петро начебто не існував у цій історії, хоч тут саме він головна особа. Саме через нього сидимо ми тут, бо це його вже нема. його вже ніколи не буде, а синьо-червоне його тіло віддасться землі такого ж кольору — ковтне вона його навіки. "Одначе він був живий, — з дивною приреченістю подумав я, — і саме з ним все оце сталося, саме він заплатив за все найбільше".
Смуток торкнувся мого серця. Спершу тихенько так, легенько, немов кішка лапою. Мені знову подумалося, що відчував той Петро у цьому селі — чи не те ж таки, що я? Так воно, напевне, й було, адже був він тут чужий. Кожного ж чужака ця земля лякає. Невідомо чим, невідомо чому, все воно — як вода сірого спокою. Накочується на душу, гнітить і втомлює. Крижанить морозом, що ним обкипає зараз і моє серце… "Оповідь про вогняного коня — це казка", — подумав я. Вбитий Петро це знав, як знаю тепер і я. Ну, що там розповідаєш іще, Хомо Біда?
15
Але Хома Біда був у покої не сам. Коло нього стояла молодиця, трохи схожа на В'юцку Безкровну, тільки тонша станом, а з-під очіпка у неї вибивалося не чорне, а русяве волосся, очі ж були темно-сині. Разом із жінкою зайшов хутірський староста Тодор Рогачевський і сів у кутку на лаві, виставивши оперті на ціпку руки.
— Я там, у В'юцки, так нагулявся, що не відаю, як потім удома опинився.
— Зате я відаю, — сказала Бідиха. — Застала його я шинку допряма хмільного і завела додому.
— Як тебе звуть? — спитав я.
— Марина, Юхима Кривого пасербиця, а Хоми Біди жінка.
— Коли це було? — звів голову Скиба.
— Саме товар у село повертався…
Я знову побачив той вечір і залиту сонцем дорогу з піднятою рудою курявою. Ця жінка веде, обійнявши, Хому Біду, і вони хитаються. Русяве пасмо вибилося у жінки з-під очіпка і відсвітило до сонця золотом. "Вони всі, — подумалося мені, — у цьому краю вдома!" Так, вони всі могли піти додому, за винятком Івана Дядечка і вбитого Петра. Ці двоє були тут чужаки…