— Мені немає діла до заборон, — прошипів Міхневич. — Я хочу вліпити кулю у вашу безсоромну фізіономію.
— Все-таки хочете мене образити? — спитав я спокійно. — Я вам це вибачаю тому, що ви зараз не при доброму глузді. Я вам вияснив справу і готовий навіть вибачитися за те, що нерозважно сповістив про той скарб. Підіть прохолодіться і добре все обміркуйте, а коли й тоді не отямитеся й наполягатимете на дуелі, я буду до ваших послуг, бо відчуваю себе несправедливо ображеним і годен вимагати сатисфакції.
Я встав з холодним лицем, даючи зрозуміти Міхневичу, що нашу розмову закінчено, на що він їдко блимнув, розвернувся й пішов геть, а я, зачинивши за ним двері, відчув зрадливий трем у колінах і слабкість у тілі: аж трьох випробувань у відсутність дійової своєї половини було для мене забагато. Я не боявся дуелі, бо був стрілець чудовий, страшила мене колотнеча й те, що кожен дуелянт ставав у місті скандально відомий, чого мені аж ніяк не хотілося: моя місія, як я вже не раз зазначав, існувати тихо й непоказно. Через це я не міг зажити солодкої нерухомості, якої завсігди прагну, коли невидима частина мого єства десь мандрує. Тоді я зачиняюся на всі замки, залажу в ліжко й, покурюючи сигару, впадаю у дивний транс, майже небуття. Солодко перестаю відчувати себе, поступово гублячи контроль над окремими частинами тіла: спершу зникали в мене ноги, потім руки, а відтак розтавав, як крижина весною, тулуб, залишалася сама тільки голова, яка тихо й ледве помітно тліла, наче каганчик біля образів. Я міг зменшувати силу того тління до краю, і саме це давало мені незрівнянне задоволення; тим більше, що я твердо знав: межі не переступлю, бо хто б хотів собі загибелі? Після того повертався до первісного стану — на такий акт ішов часом цілий вечір, і мені після всього не лишалося нічого іншого, як заснути, що я й учиняв також не без задоволення. Сьогодні ж не міг цього здійснити, був розтривожений і розладнаний. Тому лежав непорушне на нерозібраній постелі і дививсь у стелю, на якій поперемінне з'являлися обличчя Ковнірчука, Охоцької, Міхневича, Іщинського чи його фактора. Я бачив Біляшівського й Ленсаля, останній тепер ставився до мене з презирливою неувагою. За вікном падав сніг і стукотів крупою по вікнах, шибки від того сухо потріскували. Я раптом відчув дивну незахищеність у цьому світі, бо хто я у ньому такий? Навіщо пущено мене в нього і чому ніхто не подивиться на мене люб'язно. Всі, з ким хоч трохи я сходився, швидко від мене одверталися і ставали моїми противенцями, хоч живу я без видимої шкоди ближньому. Здається, найбільшу шкоду учинив я Кулаківському, бо зруйнував його самовпевненість, але, коли глянути глибше, не я йому шкодив, а він собі. Шкодило йому оте приховане в ньому марновірство, яке я тільки викликав з його істоти, знявши видиму маску невірства й показного раціоналізму. Я знову відчув, що навколо мене безпросвітний ліс людей, і я в ньому серед тих нечисленних, котрим дано волю рухатися. Кожне з дерев цього лісу знає тільки своїх сусідів і лише з тими сусідами воює за простір, повітря та землю. Я теж маю обмежений світ, до якого тісно дотикаюся, але він ширший звичайного. Є у всіх нас одна приреченість, одна є обмеженість, бо хоч і можу я розполовинюватись і проникати в потаємні сфери буття, майже нічим від своїх сусідів не різнюся. Чогось мені бракує, великого й неодмінного, що могло б висвітлити мені душу. Те "щось" постійно наближається і несе мені не тільки ояснення, але й видиму небезпеку — я маю однаково хотіти й боятися того "щось", і, може, мені полегшає, коли я його остережусь. У світі є дві породи людей: ті, що усвідомлюють це, і ті, котрі живуть, як трава. Легше другим, бо перші тонуть у безнастанних сумнівах і тим самим втрачають волю до житейського чину. Вони малодійові, а тільки рефлектують, тоді як призначення людське — діяти. Одні будують і кріплять існуючий лад, інші його розладнуюсь і прагнуть знищити — призначення тих чи інших одне. Є ще й треті в цьому світі — ті, які спостерігають. Одні дивляться на нього добрим оком, а інші — лихим. Не ховаюся, що дивлюся на світ лихим оком, — тільки так можу самоствердитися. Але чогось мені бракує, а самота, яку раптом відчув у цім порожнім помешканні, — наче ножова рана в серці. І я кидаю безсловесний погук у ніч і в сніг, туди, де загубилась у погоні за самим собою невидима частина мого "я". Мені боляче без неї, бо без неї я не можу наповнити себе гострою енергією, від якої кожна клітина тіла мого починає торжествувати. Без тої другої половини — я черв'як, малий і безпомічний, не людина, а оболона її, що виконує завчені рухи, тоді як душі хочеться відчувати вищий сокровенний смисл у діях своїх та думках. Так, я тільки коліща, пущене чиєюсь сильною рукою, і воно котитиметься, доки стане в ньому заводу. Потім воно спиниться й упаде. Саме цього моменту я й боюся, через це крик мій у ніч і в білу січкарню за вікном повен такої ж туги, як і виття голодного звіра, душу якого терзають невідомі передчуття…
Фактор тим часом прибув у Київ і почав діяти за розробленим разом з Іщинським планом. Він попросив доповісти генеральші, що багатий купець їде із Польщі в Харків на ярмарок і везе з собою чудові, золотом та сріблом гаптовані оксамитну й шовкову тканини. Цього було досить, щоб генеральша згодилася зустрітися з ним. Фактор розклав перед нею товар і був настільки впевнений у враженні, яке той мав справити, що подивився на корпусну тільки тоді, коли вона вражено зойкнула й почала перебирати матерію з таким самим захопленням, з яким любив перебирати фактор грошові банкноти. Може, через це він засміявся вдоволено і примружив праве око, заявивши, що його товар — товар із товарів, що він добре знає, як догодити дамам, але, звісна річ, тканина ця не дешева.
— Скільки? — видихнула генеральша, і в неї були такі блискучі очі, наче вона хотіла спокусити цілий інвалідський корпус. Фактор поцмакав губами, подивився на стелю, а тоді у вікно, я в цей час розвальцем сидів у генеральському фотелі й милувався нервовими рум'янцями, які проступали на обличчі корпусної — вона аж ніжкою притупнула: