Фактор виїхав у Київ у цей-таки день, взявши з собою немалий запас тканин, які він, однак, ніде не купував, принаймні за той час, відколи я за ним стежив. Я, затишно вмостившись у балагулі фактора, покотився разом із ним у Київ, в той час, як видима моя половина лишилася забивати знання в ослячі лоби підростаючого покоління. Від того я мав і певну невигоду, бо, розполовинившись отак, не міг лишатися цільною істотою, чим зуміли скористатися діти Охоцької (вже зараз вони носили нові костюмчики і у вільний час навідувалися до директора гімназії, вивчаючи там роль синів Ковнірчука), так от, ці увірвителі простягли на залізних сходах, якими я мав спускатися, йдучи на роботу, шворку, і я, перечепившись, покотився кумельгом, добре потовкши собі боки, адже не мав звичної прозорливості. Я побачив тільки кілька дитячих спин, обтягнутих новими костюмчиками, які тікали через подвір'я. Напасть викликала в мені цілком справедливе обурення, і я метнувся до дверей Охоцької, загупавши в них кулаками. Охоцька з'явилася, як богиня, і спокійно вислухала мої скарги.
— А чому ви переконані, що це мої діти? — спитала вона, ледве стримуючись, щоб не розсміятися. — А може, це вам колега Міхневич мститься за скарб? До речі, мені він уже влаштовував скандал.
— Ніякий це не Міхневич, — сухо зауважив я. — Це ваші хлопці, яких мені вдалося побачити.
Я розповів Охоцькій про спини увірвителів, обтягнуті новими костюмчиками.
— На що ви натякаєте? — холодно зауважила Охоцька. — І взагалі, що ви від мене хочете?
Я здумів на таку безапеляційність і сказав, що я вимагаю покарати винних, коли вона не хоче, щоб покарав я їх сам.
— Коли покинути все на так, — зауважив я, — тоді жити не дадуть.
Говорив цілком очевидні речі, але Охоцьку вони, здається, не зачепили.
— А коли не захочу їх карати і не дозволю чинити це вам? — спитала вона не без виклику.
— Тоді, шановна пані, — сказав крізь зуби, — я змушений буду оборонятися від ваших дітей, як знайду можливим, а від сьогодні відрікаюся від столування у вас…
Я говорив це з такою похмурою урочистістю, що Охоцька розсміялася.
— Бог з вами, Киріяку Автомоновичу, — сказала вона фамільярно. — Я покараю тих увірвителів, і вони ніколи не чинитимуть вам збитків. А коли хочете покинути столуватись у мене, я не буду уражена, відтепер мої справи пішли на ліпше. І взагалі, — додала вона зарозуміло, — вам анітрохи не вигідно зі мною сваритися, навряд чи це вийде вам на руку.
Вона заплеснула двері перед моїм носом, і я тільки невтямковито закліпав очима. Охоцька набиралася пихи, а це значить, що з Ковнірчуком у неї зайшло далеко. Бувши зайнятий спостереженням інших людей, я згубив з визору цю пару і тепер шкодував. Але не міг поповнити нестачу, оскільки невидима частина мого єства мандрувала в цей час до Києва і мусила поки що марнуватись, бо фактор, який хоч і обробляв дорогою на поштових станціях тисячі оборудок, був для мене, як груба стіна, оскільки єврейської мови я не розумів і в суть безконечних перемовлянь увійти не міг. Я, правда, бачив, як в його балагулу щось клали, а щось забирали, причому чинилося це з усіма засобами остороги, з чого виснував: всі ці махінації навряд чи законні. Але це мене обходило мало, я мав свій інтерес, через що міг спокійно собі подрімувати аж до Києва, до речі, й гадки не маючи про пригоди, які несподівано спіткали мене в Житомирі.
А мені в той день увіч не щастило. Падіння, сварка з Охоцькою зайняли в мене певний час, і я вперше запізнився на уроки, що викликало гостру догану директора. Я чесно оповів йому свою пригоду, на що Ковнірчук, почервонівши (згадка про новенькі костюмчики вразила його), заявив мені, що я огидний наклепник, що він цих хлопчиків має честь знати і може гарантувати їхнє достойне виховання, і що вони не тільки не здатні на лихий учинок, але й подумати про таке не могли б. Я слухав ці філіппіки увірвителям, від яких ледве не звернув собі шиї, і не міг знайти належного слова, щоб виправдатись, оскільки був в цей час істотою позбавленою вартішої своєї половини. Тож тільки промимрив, що Охоцька може засвідчити акт мого падіння зі сходів, на що директор з убивчою іронією заявив, що я, певне, був учора п'яний.
— Але ж кожен знає, що я не п'ю! — вигукнув зчудовано я, на що директор зімружив праве око, помахав пальцем і сказав, що він зна таких: на людях вони не п'ють, а зачинившись на самоті, набираються до нестями. Це вже був достеменний на мене наклеп, притому такий зухвалий, що я тільки рота розтулив. Зрештою, директор збавив на тоні і попередив мене, щоб це було востаннє, на що я зробив службово-серйозне лице, яке, видимо, сподобалося директору, і він відпустив мене милостиво, а коли я відходив, спинив і попередив, що в гімназію сподіваються візиту самого попечителя учбового округу і що він любить відвідувати уроки новонастановлених учителів.
— Будьте готові і приготуйте як слід учнів, — сказав він, і я зрозумів причину його благодушності: сваритися під цей час йому зі мною не було вигідно, оскільки я був певною мірою втаємничений у його справи, принаймні сприяв його зв'язку з Охоцькою.
Третя неприємність чекала мене вже ввечері, коли до мене завітав Міхневич. Він мав сталево-непроникне обличчя, а очі такі вузькі, що від них лишилися самі щілини. Так само сціплені мав він вуста, крізь які слова цідилися з лютим шипінням. Учитель латинської мови заявив, що хоче зі мною побалакати, а коли впустив його до себе, спинився на вступі до кімнати і проголосив, що я людина безчесна, що я разом із тією пройдою (очевидно, під пройдою він розумів Охоцьку) нещадно познущалися з нього, звабивши до шукання неіснуючого скарбу, що він, як шляхтич, не потерпить такого приниження своєї честі і пропонує мені стрілятися на Голові Чацького, бо тільки кров зможе нас розсудити.
Я запропонував Міхневичу сісти і спокійно обговорити ситуацію, але той не зрушив із порога. Тоді сів у фотель я і заявив йому, що він не має анінайменших підстав гніватися на мене, бо про скарб я йому не збрехав, а сказав правду, що в нас не було ніякої домовленості щодо цього скарбу, і те, що він почав шукати його самотужки, лише його воля. Скарб може лежати, коли Міхневич не знайшов його в своїй квартирі, або в Охоцької, або в мене, а я поки що нікуди не поспішаю. Коли ж свого часу він відхилив мою пропозицію про спільні пошуки, я не відчуваю себе зобов'язаним ділитися з ним третьою частиною, коли цей скарб у себе в квартирі знайду. А насамкінець я сказав, що вважаю перестарілим звичай ганебно стрілитися — навряд чи це вивищує шляхетську честь, — а окрім того, він чудово знає, що дуелі тепер заборонено.