Від цих думок мене відірвав Ленсаль, який наздогнав мене й поклав руку на плече. Я здригнувся.
— Вже викликав вас директор? — скромно поцікавився він.
— Уявіть собі, — засміявся я. — Хтось йому доніс, що я завів амурну історію із вдовою, в якої столуюся. Чи можна собі уявити більшу дурницю?
— Кажуть, вона непогана з себе, — сказав Ленсаль.
— Але ж у неї троє дітей! — вигукнув я наївно. — А я б не заводив із жінкою ніяких стосунків, коли б не мав щодо неї серйозних намірів.
— Ну, в житті по-всякому буває, — двозначне усміхнувся Ленсаль. — Щодо мене, то я у вашій цнотливості анітрохи не сумніваюся. По-моєму, ви женоненависник?
— Аж ніяк, — заперечив я з обуренням. — Нам заповідано природою та богом мати сім'ю і розмножуватися.
— То чому ж не женитеся? — підморгнув мені майже так само, як Міхневич, Ленсаль.
— Бо не здобув ще відповідного становища. Платні молодшого вчителя для цього не досить.
— Слушно! — зауважив Ленсаль. — А та вдовиця дуже недоступна?
— Не доводилося випробовувати, — сухо зауважив я. Тоді Ленсаль зареготав. Якось дивно закинув голову, показуючи зарослу волоссям шию, з його горла вирвався хрипкий клекіт. Я подивився на інспектора здивовано: ніколи не чув, як він регоче.
— Я вам симпатизую, — сказав він і поплескав мене по плечі. — Коли захочете перекинутися словом, заходьте якось.
Ми обмінялися люб'язними усміхами, і я відчув, що мені трохи бракує повітря. Зрештою, я й розсердився: на директора, Міхневича, Ленсаля — не знаю на кого. Скільки їх є, очей, скерованих на тебе, подумав я. Здається, кожен із нас пише свою "Чорну книгу": в умі, в пам'яті, на папері. Кожен із нас приклеюється до тіні іншого, хоче проникнути в найпотаємніше, щось там шукає й лапає. Не такий я уже вибранець у цьому світі, і годі тішити себе переконанням, що маю якесь особливе призначення. Запускаю свою руку в душу іншого, а той інший у душу свого сусіда чи й у мою. Все ми знаємо, злорадіємо, чинимо підступи, гудимо, а тоді тішимо себе думкою, що досить нам покаятися — і ми знову станемо чисті, як листок паперу, на якому можна писати вже нову нашу історію. Але ми — як полімпсест: пишемо пригідну нам історію, але з-під цих нових літер проступають змиті раніше слова й оповідають світові про все вчинене нами передоцім.
Мені захотілося прийти додому й кинути своє писання у піч. Тільки тоді я по-справжньому можу стати тим, за кого себе вдаю: сірим і ніяким. Деревом з лісу людей, яке годі відрізнити від інших. Шумітиму листом, як і вони, входячи своїм шелестом у загальний шум. Хто зна, може, й правий той дивак Біляшівський: треба полюбити цей ліс людей, щоб здобути справжню рівновагу й заморити в душі невситимого черв'яка. Але я до цього не готовий. Злість закипає в мені, і я знаю: спаливши свій рукопис, я сяду за новий. Без нього я голий і порожній, без нього я стану водяною істотою, яка розпадеться на міріади дощових крапель. Нічого не вийде, панове, думаю я, стискаючи вуста. Я защіпнуся на всі гудзики, і не вам мене судити, а мені вас.
Я йшов коридором негнучкою ходою, чітко відбиваючи крок. Обличчя моє закам'яніло, і я вже добре бачив, що цей будинок, окрім дорослих, заповнено ще й малими істотами. Кожна із них зі страхом світить у мій бік очима. Зараз я зайду в клас і кину на ряди, заповнені цими недоростками, блискавку свого погляду. В класі зависне мертва тиша, і тільки одне я прочитаю у тих очах — жах! Мені стане солодко й спокійно від того, бо я навчатиму цих істот житейської мудрості, хоч вони й ненавидять мене, й опираються. Кожен із них несвідомо вбере в душу мою науку, як губка воду. Бешкетуйте і злословте, панове гімназисти, виривайтеся з пут, що їх я вам готую, — нікуди ви не втечете! Станете нікчемними колесиками величезної державної машини, і вона вас пожере. Народите свої подобенства і напихатимете їх моїми істинами, бо я розчинюсь у ваших єствах, навіки безсмертний, адже в усіх вас на плечах, як і в мене, тавро…
В той день у місті з'явилися перші ознаки холери. Нагло захворів просто на вулиці якийсь хлопчак, він впав у корчах на землю — його вирвало й пронесло. Всі з жахом розбіглися, і довкола хлопчака утворилася жахнюща порожнеча. Я стежив за тим усім звіддалік, як багато інших, — всі чекали, чим це кінчиться. Тоді з'явився на вулиці Микола Платонович Біляшівський, спинився біля хлопчика і щось у нього запитав. Але той був без пам'яті, Микола Платонович роззирнувся і побачив зовсім порожню вулицю. Помітив він тільки мене. Здалося, ми зустрілися поглядами, наче спитуючи один одного, я дивився на Біляшівського іронічно, а він із жалем. Очевидно, той жаль стосувався не мене, а нещасного юного простолюдця, і саме тому не витримав я того змагання поглядами — що мені до його жалю та співчуття? Всміхнувся кисло: його жаль і співчуття так само себелюбні, як і моє несприйняття чужого болю, адже не про ближнього він думає насправді, а про спасіння власної душі. Біляшівський знав, що на нього дивляться. Був певний: не тільки з моїми очима зустрівся він на цій порожній вулиці — таких прихованих очей було на ній багато. Отож начебто кидав нам виклик, як, зрештою, кидали виклик і ми йому: ану-но, покажи, який ти добрий!
Микола Платонович уже не дивився на нас, він підняв хлопця, поклав собі на плечі й пішов по цій порожній-непорожній вулиці. Після дощів стояла тоді суха й тепла погода, хоч жовтень наближався до кінця, листя вже майже поопадало, і випадок холери треба було б уважати за нетиповий, адже починається ця хвороба здебільшого не на зиму, а на кінець літа. Це, правда, міг бути лихий передвісник і на наступний рік.
Біляшівський був уже немолодий; здається, йому нелегко було нести хворого, він важко дихав, але намагався іти швидко. Я приклеїв до його тіні себе, незримого, бо побачити перебіг цієї історії конче хотів: Микола Платоновнч піддавав себе немалій небезпеці. Саме в той день від нього пішов останній слуга; побачивши, що хазяїн притягнув у дім хворого холерою, відразу ж непомітно зник. Біляшівський покликав його, але, не почувши відгуку, першу допомогу хворому подав самотужки. Потім побіг до свого приятеля-лікаря, того самого, що удавано лікував Третяка, і той засвідчив, що у хлопця таки холера. Він запропонував Миколі Платоновичу помістити хворого в лікарню для ізоляції, на що Біляшівський не згодився. Він сам розтирав його і поїв ліками, лікар навідувався щодня, і мені стало нудно бути постійно біля них. Я покинув той дім — почав побоюватися, що, холера, як хвороба по-особливому чіпка, може перекинутися і на мене безтілесного, що, здається, в медицині повністю не виключається. Цей випадок посіяв у місті жах, і всі компанії, що збиралися по домах, миттю розпалися — люди воліли відсиджуватись удома. Миколу Платоновича, коли він виходив за продуктами чи на прогулянку, оминали десятою дорогою, а крамарі, побачивши його здаля, зачиняли непомітно лавки, і часто Микола Платонович не міг до них достукатися. Отож випадало, що він жив тепер наче у великій повітряній капсулі, але, помітивши це, не відступився від доброчинності, а упросив лікаря привозити йому харчі…