— Гаразд, — сказав Біляшівський, — я спробую влаштувати вас на службу.
Охоцький після того став завідувати судовим архівом, але після першої платні пропав. Він пропадав доти, доки були в нього гроші, а коли їх не стало, впав у меланхолію. Знову прийшов до Миколи Платоновича і звістив йому, що його мучать привиддя, що всі ті люди, яких йому доводилося дурити разом із Миколою Платоновичем, приходять до нього ночами й грозяться вчинити розправу. Так само нещадно гризе його жінка, а господар квартири знову погрожує виставити його на вулицю. Стояв перед Біляшівським, брудний і неголений, в обірваній та виваляній у болоті одежі, і плакав. Микола Платонович і цього разу виявив до нього співчуття. Він посадив Охоцького в крісло і, ходячи по кабінету, почав шпетити колишнього свого підлеглого. Говорив про те, що треба взяти себе в руки і що грішить у цьому світі кожен, але всі мають надію спастися, бо можуть щиро покаятися, а коли, покаявшись, вестимуть себе належно, їм простяться всі гріхи, а совість, відповідно, омиється. Охоцький перестав плакати і слухав свого колишнього патрона з підвищеним інтересом.
— А на які кошти живе зараз ваша родина? — спитав гостро Біляшівський.
Охоцький здивувався: останнім часом він про це не думав.
— Тепер уявіть таке, — продовжив Біляшівський. — Ви — це я, а я — це ви. Я приходжу до вас з проханням допомогти, але ви знаєте, що я не втримаю ні позичених грошей, ні службового місця, яке ви мені вистарали б. Що б ви вчинили?
Охоцький довго мовчав. Він сидів, стуливши повіки, й німо похитував головою.
— Я не хочу настирливо вимагати у вас відповіді, — сказав Микола Платонович. — Подумайте й приходьте до мене знову. Даю вам слово, що вчиню за вашою волею. Ви чесна людина, і я переконаний, що чесно й по совісті все вирішите. А ще підіть додому і гляньте на себе в дзеркало.
Охоцький кивнув і, похитуючись, пішов геть. Він утрапив додому саме під той час, коли не було там ні дружини, ні дітей, і таки подививсь у дзеркало. На нього глянула почвара: неголена, з запухлими очима і з синяками по всьому обличчю. Волосся було сплутане й розколошкане, і дивилася та почвара несамовито. Охоцький ретельно вмився, заліпив синяки папером і, розвівши мило, почав голитися. Він виголився старанно й чисто, зачесав волосся, скинув із себе пошматовану й брудну одежу й одяг чисту. Після того знову взяв бритву, наточив й об шкіряний пас, а відтак спокійно перерізав собі горло.
Саме в цей час повернулася з прогулянки жінка з дітьми, вона наробила гвалту і вчасно доставила чоловіка до лікаря. Він зашив Охоцькому горло, але той так і не оклигав. Став безвольний і байдужий, нікого не впізнавав, навіть Миколу Платоновича, який весь час підтримував його родину і все намагався з Охоцьким побалакати. Але той говорити не міг, а коли Микола Платонович написав йому кілька запитань, він подивився на папір і лишився незворушний. Через три місяці після цієї пригоди він помер, а Микола Платонович, у йому відомий спосіб, вистарав для вдови Охоцького гімназійну квартиру, хоч ні сама вдова, ні її чоловік до гімназії ніякого відношення не мали. Біляшівський викликався й далі допомагати Охоцькій, але, бажаючи бути вільною в своїх діях, вдова рішуче від того відмовилася: відчувала досить сили, щоб змагатися з життям самотужки.
— Бути комусь зобов'язаною — це щось страшне! — сказала вона мені в час одного з обідів. — Я не така вже й безпомічна.
Після того Микола Платонович відвідував її лише зрідка, але вона завжди зустрічала його холодно, і він, зрештою, перестав приходити. Останнім його благодійним актом цій| родині був пам'ятник на могилі Охотцького на православному цвинтарі. Цей пам'ятник за житомирською традицією зображав дуба з обламаним гіллям — очевидно, Микола Платонович у свій спосіб відчував перед Охоцьким вину…
Я вийшов з директорового кабінету і зіштовхнувся з учителем латинської мови Міхневичем. Той якось криво всміхнувся, зирнувши на мене, і поспішив відійти, зовсім, як той кіт, котрий знає, чиє сало з'їв. Я відповів йому такою ж усмішкою, а що він не міг того побачити, відбив її на його плечах. Досі я вважав цього чоловіка ординарним, з тих численних сірячків, за якими немає жодної історії, але тепер мусив придивитися до нього пильніше. Він ішов переді мною по коридору, вкрадливо ступаючи на носки, і саме ця його хода мене зацікавила — все тіло його похилилося вперед, начебто він принюхувався до чогось тільки собі відомого. Мені прийшла до голови дивна думка: а що, коли переді мною моє власне подобенство, тобто той, котрий хоче тільки вдавати із себе отакого сірячка, а справжню свою суть старанно приховує. Може, й він має здатність приклеювати до іншого свою тінь, а десь там, за стіною, потайки пише свою "Чорну книгу", одним із персонажів якої є я. Можливо, зараз він смакує мої незаконні амурні стосунки з вдовою, а може, це його фах — цікавитися незаконними амурними стосунками. Я мимоволі пригадав, з якою злостивістю оповідав він мені історію Ленсаля про те, як купував той собі посаду інспектора, при цьому обличчя його радісно світилося, і він по-змовницькому мені підморгував. Під оком у нього посіпувався живчик, а руки аж тремтіли від збудження. Міхневич пішов, понісши причеплений будяк мого погляду, — відтепер уже і його історія стане предметом мого досліду. Здається, це він прикипав до замкової щілини оком чи вухом, коли я із задоволенням споживав смаковиті борщі й печені Охоцької, слухаючи при цьому її безкінечні оповіді: це він із солодким любострастям слухав нашу буденну воркітню — кухня вдовиці була відразу за дверима і не відділялася, як це звичайно, передпокоєм. Можливо, чув він і мої добродушні кпини, які я іноді дозволяв собі щодо вдовиці, бо, приймаючи їжу, я завжди добродушний і тримаюся без остороги. Я майже фізично почув, як відходить він потім, наковтавшись наших слів, — отак само обережно ступаючи на носки і тримаючи на вустах блазенську усмішку, щоб потім переповісти про мене щось перебільшено сороміцьке, по-змовницькому підморгуючи і стишуючи голос; я напевне знав, що тоді в нього під оком посіпувався живчик…