Він загрюкав у двері, але не закричав — в цьому місці я зімітував його не зовсім точно. Глуха тиша відповіла на його гримання, тоді Кулаківській застукав і закричав, вже нічим не відрізняючись від моєї імітації. В дверні щілини полилося світло, і несміливий голосок запитав, хто це такий.
— Ти що, чортовий вилупку, не впізнав мене, свого пана? — загорлав Кулаківський п'яним голосом. — Ану, відчиняй, бо я з тебе шкуру спущу!
Все було так само, як чинив я, тільки я назвав хлопця лоботрясом, а він "чортовим вилупком", що, коли подумати, далеко не відстоїть одне від одного.
— Мій пан, — продзвенів за дверима голосок, — удома, він нікого не велить вночі пускати в квартиру.
На те Кулаківський затупотів ногами і почав лаятися так грубо й непристойно, що я мимоволі звів брови, адже в гімназії Кулаківський вдавав із себе людину гречну, освічену й інтелігентну. Більше того: розважливу і врівноважену, очевидно, щоб тримати таку личину, він і мусив ставати удома чимось протилежним.
— Не лайтеся, пане! — сказав хлопець. — Ось я зараз піду й розбуджу пана, нехай вам посвідчить, що я кажу правду…
Щілини в дверях почали світитися слабкіше, очевидно, хлопець пішов у кімнати, зрештою, світло пропало зовсім, але за хвилину почувся тупіт, двері розчинилися, і хлопець, уже без свічки, вилетів звідти з жахливим криком. Він, певне, спіткнувся на порозі, бо зойкнув і звалився Кулаківському під ноги без пам'яті. Вчитель фізики розгубився.
— Гей, ти, що там таке? — сказав він знічено. — Ану вставай!
Але хлопець і не подумав вставати, Кулаківський схилився над ним, а переконавшись, що він непритомний, присвиснув і кинувся в розчинені двері. За хвилину він вийшов із квартою води і почав, набираючи її в рота, фуркати на хлопчика, ставши для цього на коліна.
— Ну ти, дурний! — сказав він. — Та ж не бійся. Чи ти дурману наївся, чи клепки в тебе закрутилися? Вставай, вставай, вставай, я тобі кажу! Хіба не бачиш: це я — твій пан! Вставай, вилупку! — Він навіть турнув малого під бік.
Кулаківський вернувся додому підхмелений і поширював від себе такі запахи, що мені, непитущому, аж у голові наморочилося. Хлопчак, зрештою, опритомнів, очевидно, не так від води, якою на нього бризкано, як од нестерпного сивушного духу.
— Ой пане! — сказав він, сідаючи. — Таке тут сталося.
— Що ж тут сталося? — спитав Кулаківський, не зводячись із колін.
З квартири в розчинені двері падав слабкий відсвіт від запаленої свічки, і в цьому міражному й хиткому сутінку постаті Кулаківського та хлопця були лахматі й безтінні. Схвильований голосок оповідав панові про пригоду, що сьогодні додому являвся не один Кулаківський, а два, що той, перший, Кулаківський говорив пайовим голосом, випив склянку води, перевдягся у халат, а коли погуляв по кімнаті так, як любите гуляти ви, пане, наказав скинути чоботи, і він, лакейчук, те вчинив, от пропасти йому на цьому місці! А тепер ви, пане, знову стукаєте, хоч я добре знаю, говорив лакей, що ви лягли в ліжко, засвітили свічку й читали, і такий на нього, лакейчука, жах напав, що й досі його всього трусить.
— Ти що, не впізнав мого голосу? — суворо спитав Кулаківський.
— Через це й страх мене взяв, що пізнав. І того разу впізнав. Побіг до вас, бо ви були в ліжку, щоб спитатися, чи пускати вас, але вас у ліжку вже не було, а голос з-за дверей усе-таки ваш, ну я й перелякався, аж душі в мене нема.
— То це перед тобою я чи не я? — сердито спитав Кулаківський.
— Не знаю, що й подумати. До того ви також були ви, то я й пішов спитати вас, чи вас пускати, але вас у ліжку вже не було, бо опинилися вже за дверима. А постіль, можете самі глянути, зім'ята, і книга розгорнута, і свічка ваша горить.
Кулаківський нарешті звівся з колін і став у меркітливому блідому світлі величезний і грубезний, наче виріс і поширшав удвічі.
— Я так злякався, — жебонів хлопчак, — що й досі не можу втямити, як ви вийшли і хто за вами зачинив двері.
— Ти набитий дурень! — сказав Кулаківський сердито. — Тобі наснилося казна-що, от ти й коверзуєш…
— Наснилося? Мені? — здивовано спитав хлопець і звівся й собі, ставши вдвічі вищим та ширшим.
– І не інакше, — вже спокійно сказав Кулаківський. — Валявся на моєму ліжку і возився з моєю книгою.
— Ох, пане! — видихнув хлопець. — Я можу побожитися, а коли хочете, на євангелії поклянусь, що ані крихти не брешу, А книга ваша мені нащо, коли в ній малюнків нема і читати я не вмію.
— А все-таки знаєш, що в ній малюнків нема! Іди в хату, баламуте!
Кулаківський говорив уже з посмішкою, але від мене не сховалося, що він все-таки трохи стурбований розповіддю хлопця.
— Знаєте, що я подумав, пане, — голосним шепотом сказав той. — Чи не кара це нам за те, що ви мої образки зі стіни позривали?
— Зачини губу, бовдуре! — гримнув Кулаківський і штовхнув хлопця в квартиру. За мить двері гримнули, струшуючи дерев'яну стіну, аж затремтіли з легким стогоном металеві сходи, і в домі зависла глибока тиша. Тоді безшумно відчинилися двері внизу, де жила вдова і коло яких невидно я стояв, — на порозі з'явилася жіноча постать. Тримала в руці свічку, і я побачив, що очі и радісно, аж щасливо, засвітилися.
— Вже б'є тебе лиха година, чортяко! — проказала крізь зуби жінка — Все це за мої сльози вдовині!
Я простяг невидну руку і затис у долоні вогник свічки. Стало темно.
— Ой, що це! — зойкнула вдова, але в цей час на неї війнуло з відчинених дверей, і вона зрозуміла, що свічку загасив вітер. Тоді вона щільно причинила вхідні двері і раптом помахала кулаком у напрямі квартири Кулаківського.
— Карай його, боже, карай! — зашепотіла палко. — Карай його, харцизяку, бо це не людина, а сатана!..
Ця сцена втішила мене так, що сльози замилування вибилися на очі: щось було в тій жіночій зненависті наївно-первозданне. Тут, у цьому домі, вже відбувалася якась історія, учасниками якої були Кулаківський і ця жінка, але мені резонно здалося, що не буде вона цікава: дрібні сусідські незлагоди, які набирають космічних розмірів, бо для участі в них запрошуються вишні сили. Як недалеко відійшли люди від свого елементарного марновірства і які вони ще діти перед лицем матінки нашої природи! В цьому їхнє нещастя і їхнє спасіння; нещастя, бо ходять заблукані та сліпі, і знання їхнє — що мацання палицею дороги. Вони й лихі через те, що безрозсудні і не можуть покласти виразних меж між добром та злом. Спасіння ж їхнє в тому, що вони отакі зворушливо-наївні, а через це й безпомічні. Безпомічність робить людину невпевненою, а раз так, вона починає мислити. Важко сказати, до чого людина домислиться в цьому світі — не скажу того навіть я зі своєю здатністю прозирати в майбутнє.