Останню фразу він сказав з убивчою іронією, і сміх прозвучав у кабінеті зовсім виразно, підтверджуючи ці директорські, я б сказав, небезрозумні, слова. Я швидко окинув поглядом моїх колег і побачив, що в одного з них, учителя латини Міхневича, гарячкове поблискують очі.
Я спершу подумав, що мої слова запали йому в серце, але, придивившись пильніше, збагнув, що він простісінько радіє з моєї поразки, як і всі інші. Зрозумівши це, я, за своїм звичаєм, відчув не уразу, а задоволення, марнославство — почуття для мене чуже.
— Повністю визнаю за вами рацію, пане директоре, — схилився я у чемному поклоні, стаючи знову тим, чим були всі інші, тобто нічим. Зрештою, ніякого вільнодумства в моїй пропозиції не було, і ніхто не подивився на мене з підозрою, навіть Траутфеттер.
Цю історію можна було б і не записувати, коли б не учитель фізики Кулаківський. На його обличчі після моєї капітуляції засвітилася така непогамована радість, що я трохи розгубився: те, що відчуваю втіху від інших я — річ одна, а зовсім інше, коли хтось кпить із мене. Тоді я стаю непроникне холодний та гострий, учнів немилосердно шлю в карцер, силою волі встановлюючи свій авторитет; між колег тримаю його вже тим, що веду відлюдницьке життя, дивлячись на всіх трохи звисока, а часом сходячи до позірно люб'язної прихильності, що людям неодмінно подобається. Окрім того, я ні з ким не задираюся і користуюся, таким чином, славою тишка, про якого всі знають, що пальця йому до рота совати не годиться. Отже, я нікому не стаю поперек дороги, водночас виразно даючи знати, що зневажати себе не дозволю, і ця позиція при моєму становищі найрозважливіша. Саме тому мене кольнуло, коли я уздрів відверту до себе зневагу від Кулаківського, і бажання помститися ворухнулось у мені. Я рідко користуюся своїми здатностями для пустопорожньої гри, але тут обійтися годі було, я вирішив у певний спосіб збити йому пиху і змушений був узяти активнішу участь у його житті, зігравши на його елементарній упевненості, що він аж нітрохи не вірить у надприродню силу. Я пішов на такий чин не без застережень, бо куди приємніше звідувати події, не беручи в них участі більшої, як спостерігач. Тут же був зачеплений мій гонор, і після глибшого розмислу, я зважився додати до колекції житейських історій ще й цю, витворену з моєю безпосередньою участю, тобто вирішив стати нечистою силою.
Кулаківський жив у двох великих кімнатах у старому, обшитому дошками будинку, половину якого було вже напівзруйновано. Щоб зайти до нього, треба було вступити в темний коридор, з якого підіймалися залізні сходи до невеличкого передухіддя перед дверима. Внизу жила молода вдова з трьома дітьми, яка утримувала себе тим, що пекла пиріжки з м'ясом і продавала їх гімназистам, — колись вона знала ліпші часи і, незважаючи на таке просте заняття, трималася не без гідності. В неї в плиті постійно горів вогонь, і дим часто підіймався по сходах і заповзав у двері Кулаківського. Часом це його дратувало, і він, вискакуючи на сходи, вживав щодо вдови далеко не компліментарні слова. Вдова відповідала тим самим, а інколи вдавала із себе глуху й німу, і я виснував з цього факту, що вчитель фізики тільки вдає із себе незворушно-мудрого — це в моєму замислі могло зіграти роль не останню. Друге, про що я довідався: в Кулаківського служив лакеєм хлопчик років тринадцяти, був він зляканий і затурканий і відзначався надмірною побожністю, через що навішав над ліжком хрестиків (був він католиком) і всіляких картинок зі святими. Кулаківського, як невіру, це часто дратувало, він не раз обсміював цю пристрасть у лакея, а одного разу мені вдалося доглянути, як він лаяв свого слугу і навіть, на превеликий жах хлопця, позривав усі його картинки. Наступного дня хлопчик знову повісив їх над ліжком, а деякі зімнуті вигладила йому праскою згадана вдова, зі старшим сином якої він товаришував, за що не раз діставав у винагороду пиріжка. Ясна річ, що лакейчук був особою вкрай забобонною і міг злякатися власної тіні не тільки тоді, коли плоттю його тіні опанує хтось такий, як я. Я дослідив, що побіч кімнати Кулаківського, якраз за глухими стінами, були порожні кімнати зруйнованої частини будинку, в яких ніхто не жив, вікна й двері там було забито дошками. Все це я взяв до уваги, розігруючи свою історію, яку збираюся детально тут записати, бо вона, як мені здається, може посвідчити про забобонну в суті своїй натуру людську. При цьому я не бажав своєму противенцю ні втрат у здоров'ї, ні у майні — просто він мав стати на певний час посміховиськом, а що був він людиною гордою, то навряд чи після того затримався б у нашій гімназії. Це й мало б стати конечним результатом моєї невеликої помсти.
Отож увечері, знаючи, що Кулаківський сидить у колі приятелів і ріжеться в карти з таким запалом, що забуває про цілий світ, я, маючи таку ж одежу, як і він, і бувши одного з ним зросту, загорнувсь у плащ, і рушив до вищеописаного будинку. Ішов по залізних сходах, немилосердно гупаючи, як чинив це й Кулаківський, ще й хрипко покашлював при тому. Голоси я вмів імітувати з особливим умінням, тож закричав і загрюкав у двері зовсім так, як щодня це чинив учитель фізики. В квартирі обізвався тонкий голосок, який питав мене, хто я такий.
— Ти що, лоботрясе, не впізнав мене, свого пана! — загорлав я п'яним голосом. — Ану відчиняй, бо я з тебе шкуру спущу!
Ці, гідні інтелігентної людини, слова були своєрідним паролем між господарем і слугою, тож миттю дзвякнула защібка, і я побачив освітлене свічкою тремтливе, перелякане створіння.
Я рушив просто на нього, не даючи йому пильніше придивитися до мене і вирвав йому з рук свічку. Хлопець злякано відскочив, а я, голосно сопучи й бурмочучи під ніс прокльони, подався у спальню Кулаківського.
— Чай будете пити, пане? — тоненько спитав у мене за спиною хлопець.
— Удавися ти своїм чаєм! — буркнув я голосом Кулаківського, і ці мої слова не були йому в дивину, так завжди вів себе вчитель фізики, програвшись у карти. Хлопчик через те безшумно шмигнув у темну кімнату, де клав ліжко.
У спальні я випив склянку води, яку неодмінно хлопець ставив на нічний столик і, натягши халата, почав блукати по кімнаті, гупаючи чобітьми. Водночас я відчував зачаєне дихання лакея — той все ще сидів у темній кімнаті, готовий прискочити до пана на першу його вимогу. Він знав, що в хвилини роздратування господаря гнівити не можна, бо забував тоді гуманні приписи, за які незмінно агітував у гімназії, і грозився розбити хлопця "на м'ясо". Я ходив довго, даючи час лакею заспокоїтися, а коли відчув, що він починає дрімати, гукнув його стягти мені чоботи. Сів так, щоб світло падало мені в спину, і виставив ногу. Хлопець вправно постягував мені чоботи, і я з лайкою відіслав його геть. Лакейчук безшумно зник, а я, розкидавши постіль, ліг у ліжко, викурив сигару Кулаківського, розгорнув книгу, а коли в сусідній кімнаті затихло вовтузіння лакейчука, щез, як це умів робити, залишивши виразні сліди свого перебування: свічку, зімнуту постіль, розгорнуту книгу і дим від сигари. Це було зроблено вчасно, бо Кулаківський сьогодні й справді програвся і вже ступав на залізні сходи, немилосердно тупаючи. Мала розігратися досить утішна сцена, і я із задоволенням послав своє невидиме єство услід за особою, яка принципово не вірила в надприродну силу.