— Як бог приведе, — мовив батько тихим голосом.
— Покірливий ви надто, — продовжив столоначальник. — Гляньте на мене: я й бога шаную і людей. І маю в місті дім, хутір за містом, сінокіс з орним полем, леваду…
Вони йшли, як завжди, перекинутись у партійку дружбарту, цей невинний різновид мар'яжу, і їхня дружба дивувала усіх. Грали без грошей, бо один був бідний, а другий програвати не хотів; зрештою, і під час гри столоначальник повчав батька, як жити.
Бачив їх, випрозорених у просторі, наче припіднятих над землею, за столом і з картами в руках, батько сидів до мене лицем, а столоначальник спиною.
— Я, Василю Васильовичу, — казав батько, — цього ніколи не навчуся. Такий я уже вдався в цьому світі.
— А я ж що?! — скрикував столоначальник. — Гірший за вас?
— Хіба б я посмів щось таке казати, — бурмотів злякано батько. — І в думці не мав до вас дорівнюватися.
— Е, ні! — хитав пальцем перед батьковим носом столоначальник. — Ви добреньким хочете в цьому світі залишитися. Всі, мовляв, сучі сини; а ви янгол з крильцями. Але й ви повинні стати сучим сином, тоді ми з вами порівняємося. Тоді всі вас полюблять, бо кожен подібного до себе любить…
Вони знову йшли навпроти мене, батько пригнічений, а столоначальник сердитий.
— Надто хитрий ви, Автомоне Борисовичу, надто вже в добряки пнетеся… І, знаєте, що я подумав: недаремне ви оте своє прізвище носите, коли прагнете всіх гіршими за себе поробить…
Я струснувся, бо трохи задрімав чи впав у марення, стоячи обпертим об дерево, на плечах у мене важко лежала вогка шинеля, і я знову вирішив походити, щоб розігріти кров.
— То коли будуть у вас коні? — гукнув я смотрителю, котрий знову з'явився на ганку.
— Коні? — перепитав здивовано той. — А тоді, коли виростуть у лісі, як гриби…
Беззвучно зареготав, виставляючи попсовані зуби, але відразу ж обірвав сміх.
— Не сердіться, панове, — мовив примирливо. — Під вечір, гадаю, коні будуть…
Пізно ввечері смотритель дав нам пару напівдохлих кляч, і ми потяглися розмоклою дорогою. Під крівлею було затишно, з попутником я не балакав, бо між нами настала незлагода після того, як він хрипким тенорком пробелькотів щось про те, що малоросам треба бути дружнішими з поляками, — пора всім слов'янам зблизитися не тільки культурно, але й політично.
— Слов'яни могли б скласти федерацію вільних народів, — сказав він, — і так з'єднати свою силу супроти єдності германських племен чи наступу Азії…
— Як на ці ваші думки подивилися б у Третьому відділенні? — спитав я, всміхнувшись.
— У моїх словах немає нічого протиурядового, — сказав трохи злякано горбун і замовк остаточно: здається, цими балачками випробовував мене. Але випробовувати можу тільки я, і мені стало смішно на його жалюгідні спроби. Зрештою, політика — це не та сфера, яка приваблює мене. Більше манить мене людська душа, її багатозначні й неодновимірні переливи, а в людській душі та її властивість, котра робить людей лихими. Збагнути корені людського зла й нещасть — пізнати якоюсь мірою світобудову: завдання важко здійсненне, хоч і не зовсім неможливе. Мені в голову раптом прийшла весела думка: коли бог, чорт, чи як там його, знають усе сокровенне в людському бутті, моя книга, яка згоріла в пожежі, не лишиться безвісною тій вишній силі, а перейде за законом перетворення у її відання, а відтак той, кому це потрібно, потім нею належно скористується — вже з того можу я здобути сяку-таку втіху, тобто моя книга стане складником тієї субстанції, котру називають світовим розумом — категорія, над якою колись тяжко задумувався мій далекий предок Петро Турчиновський.
Тим часом ми їхали через ліс. Візниця звернув з поштової дороги, яка в цьому місці зовсім розбита, і повіз нас путівцем. Колеса наскакували подекуди на коріння, від чого нас струшувало, мокрі гілки били в накриття екіпажа, ніби тяглися до нас сотні невидимих у темряві рук. Повіз грозився щоразу перекинутися, ми міцно трималися за рейки, на яких напиналася буда; ніч стала така непрозоро-темна, начебто провалилися ми в якусь безмежну яму. Мрячив дощ, а я мимоволі згадав розповіді, що на житомирській дорозі часом бувають на пасажирів розбійницькі напади. Подумалося, що й смотритель станції, і цей візник можуть належати до однієї банди, і мороз продер мені по шкірі. Я вирішив дістати з валізи свій англійський пістолет, але коли лапнув позад себе, де мала лежати моя поклажа, то не намацав нічого. Тоді гукнув візниці, щоб зупинився: пропала саме та валіза, де лежала моя віцмундирна пара та й усі мої гроші.
Візниця відразу ж зіскочив на землю і хотів іти шукати згубу, але мені шаснула до голови думка, що він той чемодан приховає в кущах. Я наказав візниці лишатися з моїм супутником при конях, а сам побрів у ніч. Для того, щоб вилапати в такій темряві дорогу, довелося мені йти ледве не навкарачки, я часто спіткався й падав, але знову йшов, безнастанно нюшкуючи. І мені здалося раптом, що цей невеличкий епізод у моєму житті багатозначний: чи не так ми плазуємо в житті, навпомацки обнишпорюючи дорогу, чи не такі ми в світі самітні і чи не буває, зрештою, для нас винагородою щось таке, як зв'язані у вузлику дрібні гроші й віцмундирна пара? Заради того кидаємось у темінь, ніч та негоду, одні з нас обростають вовчого шкурою, а інші овечим смушком. Одні навісніють, сердяться, хитрують, а інші покірливо бредуть — у всіх одна доля, бо годі їм зійти з дороги. Тільки на дорозі чекає нас винагорода, — знахідка хоч і маловартісна, але реальна. Ми не соромимося того, що простуємо рачки: довкола ніч і ніхто нас не бачить, а кожен пересувається, як йому зручніше. Той, хто шукає свого скарбу в житті і йде гордо випростаний, ніколи його не знайде, нагнутися тут не зашкодить. Таким гордяком, зрештою, був і мій батько, отож нічого не здобув у світі, крім убогої посередності. Був смішний зі своїми десятьма заповідями, а ще більше — жалюгідний. Я перейняв у нього прокляття чеснотливості, але піду далі від нього. От, приміром, зараз: рачкую по темній дорозі, а тим уберіг візницю од злочину. Не дав йому переступити закон "не вкради", і цим уже вчинив добродійність. Учасно добачив чорного черв'ячка в його душі і не дав йому вирости…