Ми замовкли. Знали ті ж таки факти й не розповіли один одному нічого нового. Граф Потоцький добився виїзду, і вже не через лицарську втечу, а шляхом простішим: підкупив усіх, кого міг. Навіть царського міністра двору Адлерберга, який умів підійти до його величності…
Ми під'їхали до станції, яка стояла за верству від поселення. Покинули повоза з наміром спинитись у пасажирських кімнатах, але туди нас не пустив смотритель, заявивши, що кімнати зайняв чиновник з особливих доручень полковник Позняк. По тому смотритель подивився на мою казенну подорожню, як на щось, жалю варте, й буркнув, що коней у нього нема. Ми опинилися під дощем.
Неподалік стояв убраний у жовте покриття ліс, вітер налітав вряди-годи на дерева, і від того листя опадало. Мій супутник присів навшпинечках на ганку, незграбно опершись каліченою спиною об стіну, очі його зробилися великі й печальні, і з тихою покірливістю дивився на листопад. Я ходив туди-сюди мокрою стежкою, і мене мочив, дощ. Волога залазила під шинелю, наші валізи стояли на ганку, сяк-так укриті від негоди, а я відчував тоскняву незахищеність і самотність у цьому світі. Був у ньому сам як палець; мої батьки вже повмирали, з родичами не знався, друзів не мав та й не хотів мати — і от мене кинуто у зовсім незнайомий край, між незнайомих людей. Місячи мокру лискучу стежку і слухаючи, як глухо шелестить листя, я відчув, що мій спокій дочасний. Від цього виникало роздратування, починав ненавидіти й цю станцію і невідомого полковника Позняка, смотрителя і скорченого на ганку свого супутника. В цей час з'явився смотритель, і я рішуче пішов до нього.
— Дочекаємося ми коней? — спитав гостро. Смотритель дивився повз мене, ніби я був дерево чи й кущ. Пересмикнув плечима, і я розсердився ще більше.
— Якщо не дасте нам коней, — різко сказав, — пропишу затримку в книзі.
Смотритель зайшов без слова в дім, а за хвилю з'явився із книгою.
— Пишіть, — мовив байдуже. — Здається, ви п'яні, пане, бо повинні знати, що коні на станціях не ростуть, як гриби в лісі, — він хитнув у бік лісу, і я також зирнув туди.
— Та вже ж! — буркнув, закладаючи руки за спину і знову починаючи свою хитку проходку під дощем. Смотритель позіхнув.
— Будете писати чи ні? — спитав він, байдуже дивлячись. Але я вже передумав писати. Збагнув, що смотритель і справді може ославити мене п'яним бешкетником, а мені ж тільки починати службу. Губернський пошт-директор повідомить про те директора гімназії й округ — добре це мені не закінчиться. "Мовчи!!" — подумав я, підіймаючи комір шинелі. Вітер обвіяв лице і засипав його краплями. Ковальський все ще сидів, обпертий об стіну, й печально зорив на ліс. Я теж ставав покірний і тихий. Відвернувся від смотрителя, який знову позіхнув, на обличчі його лежала нудьга. Здається, і він дивився на мою праву руку, а це такий знайомий погляд! "Нічого він не дочекається, — подумав примирливо, — ані копійки!"
— Може б, ми з вами домовилися, — сказав раптом Ковальський. — Правда, ми люди вбогі…
– І від нашої домовленості коні не виростуть, — знехотя відповів смотритель і ввійшов у дім.
Я рушив стежкою. Хотів віддалитися від будинку в сумирну тишу, що панувала довкола. Дійду от до дерев і постою там у затишку: їхати в мокрів шинелі невелика радість. Став під кленом і повернувсь у бік станції. Горбун сидів непорушно. Раптом відчинилися двері, і в них виросла кремезна постать офіцера. Ковальський підхопився і став біля тієї постаті, ніби її скривлене відображення. Полковник тримав у зубах люльку, пихнув димом — синя хмарка замерзла в нього над головою.
Стоячи під деревом і дослухаючись до шурхоту крапель у листі, я досяг того, що дім станції перед очима розчинився й пропав з очей. Так само пропав полковник, який вийшов із теплих кімнат дихнути свіжим повітрям, і мій співподорожанин, який того свіжого повітря наковтався донесхочу. Натомість я побачив хату, в якій народився, з неї вийшов із книгою під пахвою мій батько — секретар земського суду. Пішов просто на мене, і я знав, яку книгу несе. Був то катехізис, а в ньому всі десять заповідей, яких навчав мене щодня. Я міг проказати ті заповіді одним духом, для цього треба було тільки звести очі, і слова самі рвалися б мені з рота. Вони значили для мене небагато, як і молитва, що її треба було прочитати вранці та ввечері. Так, я повторював щодня "не вкради", але що значило воно для моєї душі, коли бачив, як поліцейські та чиновники гребуть собі чуже у вигляді подарунків та хабарів. Я казав: "Шануй батька свого", — але коли по сусідству діти викинули на мороз хмільного батька, я сміявся, як і всі навколо. Спокійно дивився, що навколо содом і гоморра, й байдуже ставився до тих, хто неправедно клявся чи неправедно судив ближніх своїх. Може комусь здатися, що я в цій книзі осуджую людей, але це не зовсім так. Навіть у тій, котра так необачно згоріла, я не судив, а тільки описував людське буття. "Хай їх судить господь, моє діло про те доповісти. Я все записую, але про те не довідається ні поліцейський, ні жандарм, не взнає про те й ніяке начальство — моя книга таємна. Не сховаю, хочу відчуватись у нашому світі чимось особливим, а не нікчемною комахою. Не хочу бути отаким сірим жучком, як мій співподорожанин, котрий знову сів навпочіпки й терпляче чекає, коли зволять подати коней…"
Я згадував батька. Он він іде супроти з примруженими очима й катехізисом під пахвою вчити мене, хоч сам, бувши секретарем міського суду, не зробився господарем і не нажив маєтків, як це зуміли його колеги. На ньому полатаний мундир, чоботи руді із такою кількістю латок та набійок, що гупають навіть на піску. Жив самою платнею, якої ледве вистачало в той напрочуд дешевий час, коли корець пшениці коштував 75 копійок, а сажень дров з доставкою 3 карбованці. Біля нього, батька мого, ступає столоначальник — цей уже в новому мундирі і в лискучих, тонкої шкіри чоботях.
— Самі винуваті, Автомоне Борисовичу, — каже він. — Спаситель вістив: всякоє даяніє — благо, і всяк дар совершенен. Ви через свою гордість зневажаєте слово Спасителя, а у вас, вельмишановний, родина на шиї. Я от збираюся купити собі сільце і тоді буду спокійний: мої діти з торбами не підуть. А ви не думаєте про своїх дітей — ким же вони стануть?