— Ти гадаєш, що я цього не знаю, не бачив? — Назарій чогось обійшов мене довкіль, тоді став проти мене, зазирнув в очі, стиснув пальцями обидва мої погони під кафтаном. — Таке треба обмірковувати...
— Де?
— Ніде. Хіба що за чаркою.
— Пробач, Назарію, — попрохав я, нічим перед ним не завинивши.
— І ти пробач.
— Відпусти мене, — раптом заплакав есесівець. — Відпусти, чуєш? Тут мене настигне кінець. Я це відчуваю і бачу, як поразку на шаховій дошці. Логіка мого перебування тут вичерпалась, мені кінець. Ота платформа чи дрезинка — то був сигнал.
Я оглянувся на всі боки. Ніде нікого.
— То йди.
— До Словаччини. Туди пішли наші недобитки, там ближче до американців.
— Іди, бо нас побачать полонені і зрозуміють, що без моєї згоди ти не зник.
— Не вистрелиш у спину? — Назарій зробив кілька кроків назад.
— Ти здурів! Але я вистрелю. Отам над Сомешем, в березі. Скажу, що я тебе розстріляв.
— Не каркай! — прощально підняв руку, повернувся до мене спиною і швидко пірнув у садок. — Двох полонених сьогодні загубив, — констатував я сам собі. — Який хоч день сьогодні? Дарма! Без днів! Геть дні! Мені цього есеса не вистачатиме тільки за списком, в супровідній майора Остапенка.
"А хто мене відпустить?" — подумав я, ідучи до бож-ниці-казарми, божниці-тюрми.
— Навіщо ця комедія? — запитав я когось уголос. — Навіщо стріляти? Вони не повірять, що я вбив Назарія. Навіщо комедія?.. Чи не досить того, що є? Адже маємо історію, а не повторну сцену без суфлера. Фігури розставлені, логіка існує.
* * *
Коли я повернувся, коли минуло кілька хвилин і Назарій не з'явився, ми розсілися довкола казана їсти картоплю, я побачив (я це добре побачив), що обличчя полонених ожили. Ожили якоюсь неспогаданою надією, щось знали таке, чого, може, й Бог не сподівався.
Я не міг нічого утаювати і повідомив:
— Есес, мабуть, більше не вернеться сюди. І Фріц Дор-фман не вернеться, його пісня зіспівана.
Тим боком проїхала дрезина з саперами. Очевидно, незабаром підуть поїзди. До Дежа будемо добиратися цим боком, але, поки висока вода в річці, не будемо поспішати. Взагалі не будемо поспішати. Може, вийдемо на тракт і подамося до Сату-Маре дебрищами й через хутори. Чогось мене не манять солдатські натовпи. Звик до малолюддя, до тиші.
— Підемо через хутори, — за всіх вирішив Петер Кайзер. Німець всюди править.
— Отже, через хутори.
— Шкода, що закінчилася сивуха, — мовив поляк. — В нас добрі наміри.
— Є, — втішив я банду. — Ернест привіз цілий бідон. Влаштуємо бенкет? Принесіть з гаража.
Я подумав: нехай понапиваються, скоти.
Вони склали попід стіною карабіни, оправили шинелі під мідяними кулями з вибитим "Got mit uns", кожен почистив картоплину, присолив, набрали в кварти сивухи.
— Хуторами — якось відрадніше, — ніби оправдувався Кайзер. — Можна підкріпитися, заночувати... Гірські переходи — не жарт. Завали, негоди, потіччя, то дряпайсь вгору, то спускайся на поле... А від помістя до помістя приховані серпантини, навіть з повітря не побачать. Зброю про всяк випадок треба взяти...
— Підемо хуторами, — перебив я Петера, бо він заводився, як старий грамофон. — За наше здоров'я.
— За здоров'я наших! — злукавив поляк Сікорськ.ий.
— Чи не забагато нам наших? — запитав румун Ион Михалеску.
— А пішли вони під три чорти! — лайнувся серб Селі-мович.
— Замало чортів для всіх наших, — перевів на жарт угорець Іштван Дереш.
— Ми нарешті вип'ємо? — запитав я і додав: — Чортів не забракне, але місця буде замало. Уся Європа — одна братська могила.
— Як завжди, лейтенанте... — приязно підморгнув мені колишній сейсмолог з Белграда. — За нас і за наше, панове.
Після четвертої заговорили невпопад, хто з ким і хто про що. Якось я не завважив, що серб переніс мого шмай-сера до піраміди з карабінів, й отямився від того, що він все тісніше треться до мого вальтера в кобурі на поясі. Я його негрубо відштовхнув і пустився до виходу. Раптом двері відчинилися настіж і в проході виросли аж три дебелі тіні. Я блискавичним рухом висмикнув вальтера і зробив кілька пострілів в стелю. Полонені кинулися до карабінів, але непрохані гості впали на долівку й просили скорченими пальцями пощади.
— Хто? — запитав я, подаючи знак позад себе "не стріляти".
— Утікаємо.
Це для мене нічого не важило.
— Хто? — повторив я.
— Бачиш же, люди.
— Подайте сюди ліхтаря і погляньте: на одному вкорочена шинеля, на другому — російська куфайка, на третьому бабський кафтан. Бродяги. Де ваша зброя?
— Дай звестися, — посмілішав один. — Зі зброєю ти б нас уклав, не питаючи, хто і звідки. Біглі ми, відступенці-емігранти. З генерал-губернаторства. Дікстріт Галіція. Чув про таке?
— Оце радість! Одного відпустив — зголосилося троє.
— Така, видно, доля. Але ми не вояки, ми біглі.
— Де ви на мою голову беретеся! — Я зірвав з себе кафтан і заходив між колонами в пасованому кітелі із золотими погонами. Через плече — портупея, на поясі шкіряна кобура і... таке інше. Мабуть, справляв враження й фігурою, налитий мускулами боксер важкої категорії, стрункий, вправний, жвавий...
— Совєти! — зітхнув повержений чоловічок, побачивши мої погони.
— їсти хочете? — запитав я рідною мовою, бо допитував німецькою і відповіді чув німецькою.
— Ще й як! Дозволь встати.
Я все ще ходив з револьвером уздовж трьох голів у якихось виваляних табакерках, а не пілотках — за фасоном чи то румунських, а чи словенських.
— Якої віри?
— Мішанка. До перших москалів — греко-католики, при москалях — православні, при других, — тепер там уже другі, — не знаємо, бо пішли у відхід.
— Потім побалакаємо. Сідайте до казана.
Заброди посмілішали, як збайдужілі до всього люди, яким і море по коліна, лишень би не вбивали і не знущались.