— Що ви на це скажете? — запитав Ранко Селімович. Він тримав у руках з пальцем, устромленим між сторінки, товстеньку книженцію — теж коротав нудьгу, правда, більш осмислену, ніж та, що гнітила інших полонених. Він на щось чітко, осмислено надіявся. Сівши біля мене на поставлену на пеньки дошку, він знову повторив: — Що ви на це скажете, пане начальнику?
— Лиш те, що капітан мав конкретну мсту і йому треба було з нами чи без нас негайно добратися на збірний пункт.
— Але ж на платформах сиділи ваші сапери?
— А він — "наш'. Сапери — хлопці невибагливі. Він би їх якось обдурив, а з ними його не взяли і на підозру. Він охоче зібрався оглянути штабні автомобілі на плато, випрошував мотоцикл.
— Логічно. Невже це зв'язано з тими припущеннями, які вам видав Ернест Дорфман?
— Цілком правдоподібно.
— Серед наших полонених дворушників нема. Ручаюсь.
— Я не можу думати, що в Трансільванії не діє залишена німцями агентура. Фашисти всюди мають конспіративну контррозвідку. Так і ми практикуємо. Наша сіть розпилена по всій планеті, її мета — це відголос стратегічних штабів. Оперний співак, сидячи в опері, несамохіть повторює виконувану зі сцени арію іншим співаком. Отакий перегук між фаворитом і агентом. Агент з півслова вловлює замисел й поспішає виконувати, як автомат. Німецька контррозвідка тут є, і вона діє, не спить, її легко простежити за активністю, агентура весь час кудись поривається.
— Мабуть, ваша правда, — сказав сейсмолог словами Назарія.
— Пошліть до автомобілів Чуму і Галету. Розтлумачте, як добратися, але зброї не давайте. Нехай їх супроводжує страх Божий. Я певен, що вони прикидаються недотепами.
— Коли людина починає грати божевільного, вона ним стає. Прізвища у них якісь клоунівські.
— Отож-то.
— В найсерйознішій фальсифікації мусить бути щось невдатне. Стратегія стомлює, і стратег якісь деталі зрештою випускає з рук.
Однак Чума і Галета повернулися. Приперли по речовому мішку консервів, авіаційні комбінезони та кілька пляшок рому. Обидва були п'яненькі і чимось розгублені.
— У кущах ми надибали складені парашути,— запинаючись, розповідав Чума. — Три штуки. Машини загнали в ліс давніше. В одній радіостанція. Зброї немає. Продуктів на добру роту. Мабуть, ще буде десант у те місце, бо з дороги йдуть позначки з консервних бляшанок аж до машин.
— Де ви надибали капітана? — запитав я несподівано.
— Біля Клуш-Напоки, — чогось стрепенувся Галета. — Наш концтабір знаходиться в нагір'ї Бігори. Це душогубка для інтернованих і переміщених осіб. Німці відступили, а концтабір діє, на вишках есеси, годують, носимо каміння від загородки до загородки, словом, порядки німецькі. Ми вирішили втікати на Сомеш, бо Угорщину ще не визволили. Військовополонених там мало.
— А далі?
— Далі — через Петрос на Тису і Черемош і в Буковину.
— Малодоріжжя нам лише на руку.
— А куди мітив капітан?
— Він рвався до Сату-Маре.
— Яке він враження на вас справив?
— Як би то сказати? Чоловік темний. Закомандував з перших кроків. У концтаборі кілька тисяч полонених і ос-тарбайтерів, не дивно, що там ми його ні разу не стрічали.
— Пішли б ще раз за продуктами.
— Виділіть ще пару чоловік або дайте мотоцикла.
— Пане Селімович, — гукнув я сейсмологу. — Вирядіть з цими хлопцями всіх новоприбульців. Нехай потрудяться на нашу когорту.
— Слухаю.
Коли зібралася команда за продуктами біля середньої вежі колишнього замку, я голосно, звертаючись до сейсмолога, мовби чекаючи його згоди чи заперечення, сказав:
— До Дежа не підемо. Рушимо на захід до Клуш-Напоки, там почекаємо, доки не відремонтують залізницю на Сату-Маре. Нашу радіостанцію так і нема кому полагодити. Погано. Ми відірвані від світу, не знаємо обстановки на фронтах. А може, фронтів уже й нема?
— Може, — посміхнувся Селімович, — над рейхстагом замайорів червоний прапор?
— Хоч як би там було, продукти нам позаріз необхідні. З Богом, хлопці. Будьте обережні. Без халепи вам!
— І вам, — прогудів у відповідь Галета...