— Я не покину каньйон, — сказав я твердо, наче це наказ головнокомандуючого. — Хто мене посміє продати, у двадцять чотири години заплатить життям, а з хуторів не залишиться й пучки попелу.
— Облиште, якби про це йшлося...
— Згодом!
— А чим важить той, хто вас буде підтримувати?
— Йому буде прощено окупацію Трансільванії вождем.
— Щось я тут не допетраю, — зітхнув Ернест. — Чию окупацію, яким вождем? Не розумію. Кому вірити? Чого сподіватися? Хто нам вигадав федерацію?
— Комунізм сягне Берліна. Цього слід чекати без найменших сумнівів. А федерації?.. Довкола Москви всуціль автономії.
— Отже, Румунія, Польща, Чехія, Угорщина, Болгарія?.. І не буде самостійної Трансільванії?..
— Так, ці країни стануть більшовицьким плацдармом перед рештою Європи і союзниками. А щодо національних автономій у Ссмигородщині — це міф.
— Апетит, виявляється, розгорівся...— понуро простогнав. — А драпали ж до Волги!
— І перед Наполеоном відступили. Війна з Гітлером — лиш спроба сил.
— Не все ще сказано, як і в фінську кампанію. Адольф готує нову зброю — і це не гра уяви, це доконаний факт, що внезабарі дасть про себе знати усьому світові.
— Якби я це не чув від чистокровного арійця... Ернест похнюпився, знехотя наповнив келихи. Я підбадьорливо поплескав його плече і додав:
— Стотисячна німецька автономія в Трансільванії визнала б протектора більшовицької Німеччини, стотисячна українська — протекторів Червоної України — і були б — ого! — які тертя. Не допустять тут ніякої федерації, бо це вічна тубільська нестабільність. Для Європи цілком вистачить розхристаного в різні боки Югославського королівства та Іспанії.
— А дві Польщі, дві України, дві Німеччини?.. Це теж з опери "Троянська війна' ?
— Лише кремлівський лошак.
— Комуністичний?!
— Планетарний.
— Суму ви мені нагнали на душу. Давайте ще по одному. За ваше здоров'я. Беріть же, їжте. Продуктами я вас і надалі забезпечу... Поки до Дежа не підуть поїзди...
— Доки не перестануть навідуватися гестапівці.
— За вас. Нехай ворогам очі повилазять!
— Щиро з вами!
Ернест загадково покрутив головою, посміхнувся, ворухнув стуленими м'ясистими губами:
— Недосяжний ви, пане, і до кінця несподівано-незбагненний, в який бік не крути. Не майте мене за хлопчака, я людей вмію бачити, але вдячний, що ви розмовляєте зі мною як з рівним. Це буде по-людськи справедливо оцінено. Даруйте каламбур. Належне — належному — незалежно! Це талант — бути розвідником. Треба незмінно йти, не зупиняючись, треба йти вглиб, як заправсь-кому досліднику, треба освоювати дедалі просторіші володіння, як завойовнику з протилежного берега ріки, треба опановувати довколишній люд, треба мати внутрішню дисципліну і внутрішнє бачення реальних обставин життя, треба бути аналітиком, інтуїтиком, політиком і пророком.— Ернест розсміявся і хвилину помовчав.— Спитаєте, навіщо мені це знати? Я в дитинстві мріяв стати ось таким собі "мудрецем": все передбачаючи, достежую, докопуюсь, дію безпомильно, підкоряю все і всіх. Ми з Фріцом і на рік старшою за мене сестрою змалку лишилися сиротами, усі мої здібності довелося вкласти в те, щоб зберегти латифундію, будівлі, живність й таке інше. Я змалку нікому не кланяюсь. Якщо є в житті яка-небудь істинна наука — то це наука про людські характери. Ця наука закладена в кожному з нас самою природою і не є офіційною. Але на чому люди себе формують? На прикладах і уподобаннях. Тому й письменство зародилося, історія, мистецтво. Усе це приклади для інших. Фіксація позитивного досвіду в живих персоналіях, збірних і вибраних, але завжди повчальних... Розговорився! Хочу закінчити тим, що розвідник — це хист розуму, і серця, і душі. На жаль, я став господарем свого помістя, але, може, це й краще, бо нині розвідник схожий на чорну вдову: використовує і вбиває.
— У першу чергу — дублерів.
Ми ще трохи випили і розійшлися майже товаришами. Ернест навантажив мене продуктами і питвом.
— Показитесь з нудьги, — сказав. — Випивка — не зарядка, а розрядка. Людині розслаблення потрібне так само, як фізична і розумова праця. Так ми сформувалися як люди. Дика людина не ходила, а бігала або лежала. Це потреба нашого тіла.
— А душі?
— Душа приходить звідкілясь і відходить кудись. Душа — така ж таємниця, як талант і думка. Тіло — лише матеріал, оболонка. Згоден? — посміхнувся німець. — Перейдемо на "ти"! Згоден?
— Згоден.
— Думав, скажеш — "так", не повториш того слова, що я пропоную, отже, відповіси нещиро.
— цап думав, а голова не виросла.
— Ідеш?
— Та вже смеркає.
— Дозволь не буду проводжати?
— Звичайно.
— Візьми шмайсер...
— А що-небудь російське знайдеться?
— Ручний — з тарілкою.
— Дігтяр? Часом, паршивець, заїдає, але давай. — Ернест вийняв із стінної шафки ручний кулемет Дігтяро-ва. — Ми й в розвідку не орали. Важкий, тряский і ненадійний.
— Я, до речі, був закоханий у Фріцову Патрицію. Тоді найняв дівчину і щасливий, що не оженився. Є синок. Десь на західному, звідтіль листи не доходять.
— Бої там — чиста забава.
— Знаю. Тренувальний полігон для американців. Але куля — дурна штука, не вибирає, кого влучати.
— Іду, бо не застану "апостолів".
— Застанеш. Я не вірив би тільки есесові.
* * *
Ернест як у небо вцілив. Назарій лежав, зв'язаний мотуззям, біля каміна, де колись сиділа паралізована глухоніма. Зустрівшись зі мною очима, запитав:
— Розстріляєш? Я спробував утекти.
— Вранці подумаю.
— Не йди. Посидь коло мене. Давай поговоримо.
— Спершу погодую братію.
— Переріж ці вірьовки на руках.
— Потерпи до ранку. Будемо судити.
— Як? Оцим кодлом?
— А ти як би хотів? Якщо викинуть в Сомеш, не буду заперечувати.