— Сейсмічність. Притягальна енергія. На війні треба говорити про дім, про дівчат, про весну...
— О ні! — заперечив Назарій.— Спогади — це передчуття смерті. Я це бачив на власні очі. І не раз. Тільки-но заїкнеться — і нема. Навіть сліпа куля приблукається. Нізвідкіля! У погибелі свої закони... Що робимо далі? Сидимо тут?
— А де ще?
Я чогось анітрохи не здивувався, що він вважає мене за розпорядника. За старшого. Це на війні досить важливо. Крім того, у відступі для них нема надії. їхнє життя залежало від мене. За законом війни і смерті. Якщо моя теперішня толерантність стане рисою характеру, Спаситель і мене, можливо, не забуде. Одначе про всяк випадок я сказав:
— Не підемо, поки не вийде з коми Дорфман.
— Стара вмерла від осколків? — мовби сам до себе звернувся Назарій.
— Перед тим чулися постріли, — мовив я, і теж — ніби сам для себе.
— Так, її вбили німці. Тоді Фріц в нестямі рвонув гранату.
— Кинув з ванькирика, бо його добряче зачепило.
— А що йому залишилося робити! Мабуть, німці здогадалися, що дезертир.
— Не заздрю я вам, хлопці, — спробував я посміхнутися.
— А ми тобі не заздримо, — відрубав Назарій. — Налетять твої мародери — не будеш стріляти?
— Облиш. Не кукурікай.
— І це правда, besondere Nummer.
— "Особлива людино"?..
— Ніг diese Nummer füllt aus,— відказав я.
— Тут цей номер не проходить?! Принаймні ти несподіваний для всіх нас. Присягаюсь. Und am Platze sein. І це доречно.
— Дякую. Я вихований поза вашим поглядом. Мов козак на Січі.
— А що??!
— Треба негайно закопати трупи і прибрати зброю.
— Слушно. Зброю складемо в галереї?
— Звичайно. Фашистів закопаємо в березі, а тіло німої на цвинтарі.
— Якщо там не засіли німці.
— Нас Бог звів, щс;б їх викурити на сто вітрів. Онде апостоли вертаються. Австрійські манліхери їм до шмиги.
— Віддай їм шмайсери, це викличе довіру.
— І благословлю їх надією, як Христос розбійників.
— Це нам теж не завадить.
* * *
Ми ховали глухоніму на цвинтарі, між гробівцями невідомих отців-священиків, коли з-за вигину долини показалась група озброєних мужів, один, як виявилося Фріців брат Ернест, розмахував білим прапорцем на жерлі ручного кулемета.
— Нас відпустили, — лаконічно пояснив Ернест. З ним були вчорашні Фріцові гості. — Спершу мобілізували і озброїли, а після сутички з вами веліли "zurück", мовляв, великим загоном важко пробитися крізь більшовицькі засади і заслони.
— Просто важко повірити, — сказав я, звертаючись до Ернеста. І додав: — Брата покалічили осколки. Він без пам'яті.
— А це біда, — прицмокнув Ернест. — Я не зможу вас забезпечувати продуктами. Нас видали. Навіть здогадуюся хто. Полковник. Я це йому колись нагадаю, але жінку з дітьми боюся покидати. Він старшинує в околиці, небайдужий до моєї молодиці... Отже, мамуся відійшла...
— Допомогли. А де ви були, коли нас обстрілювали?
— Ховали голови від ваших куль. Вони багато втратили, напавши на Фріца. Тобто на вас.
— Де ж ви були? — суворо запитав я.
— Мені не дали слово мовити. Той сучий син, видно, доніс, що в каньйоні ховаються дезертири. Мені його спалити?
— За брата, за матір!.. — закричав я. — Судіть самі. Якщо вони застрелили стареньку, то не лишили б живими ні Фріцову дружину, ні немовля.
— Ми лишилися біля колодязя, — спокійно пояснював Ернест, не відреагувавши на мій тон. — Я думав, що Фріца не будуть чекати.
— А про нас подумали?
— Я мав надію, що Фріц як-небудь викрутиться. Коли Фріц пошпурив гранату...
— Ви заховалися в садку! Але вони спершу вбили вашу матір.
— Я вирішив, що стріляє Фріц. Ми готові були вдарити по банді з тилу.
— Все це дуже навпомацки, пане Дорфмане.
— Мені прикро. Повірте, що я був немовби під гіпнозом.
— Ми залишаємося з Фріцом,— сказав я твердо.— Ми витримаємо оборону перед батальйоном і загинемо з вашими родичами.
— Я про вас не полишу думки.
— Треба замінувати узвіз. Зробіть це сьогодні.
— Ми поставимо розтяжки з гранатами.
— Старосту ліквідуйте. Якщо вам дороге життя. Ернест мовчки кивнув.
Я подумав: "Нехай ні маки покуштують, що таке революція. Вони перші запропонували соціалізм. Ще наїстеся, гади-перегади".
* * *
Я не помітив, щоб полонені тріумфували, видворивши мародерів, чи хоча б замислились з приводу того, що сталось. Начебто вони виконали звичну роботу і лиш добряче зголодніли після деякого фізичного навантаження. Ми сиділи в галереї з казаном підігрітої баранини, ще лишилося трохи самогонки, тож випили за упокій Фріцової матері, інших не згадали, мовби з соромливості чи усвідомлення того, що з ними скнаро не поділимо харчі.
Попри все, настрій нас щось розхитувало зсередини, як відщеплену гілляку. Це не на добро. Щось на дні душі поскрипувало, аж звискувало... Передсмертним голосом глухонімої з підігненими ногами і навхрест відкинутими руками.
Я звелів хутірським мужам скласти зброю і став оглядати двері, їх уже не зібрати. Треба навісити двері з гаража, а зверху отвір забити дошками, утеплити все матами, щось вигадати замість висаджених дверей до ванькирика.
Все це я вже ніби колись бачив, усе — як повтори в односюжетній драмі наново відкритого і знову забутого сюжету.
— Беріться, хлопці, до роботи, — покликав я. — Вигорають каміни, закоценіє з холоду ще непрацездатна жінка з немовлям. Розшукайте цвяхи, інструменти, принесіть матеріалу з туристських будиночків. Хто піде туди — беріть автомати. До діла, панове.
Невдовзі турбота про спільний притулок нас збадьорила і розворушила жадобу існування. Мабуть, це пра-дикунський синдром, бо наша пам'ять зберігала обриси родинних домівок, а постукування молотків і скигління ножівок нагадало про відчуття ліктя на велелюдній толоці, те відчуття, що скріплює особисто всіх, хто бере участь в праці з очевидним результатом.